Чи скучили за Джоном?)

Двадцять сьомий розділ “Особистого життя Джона R.” на сайті!

Коли вони зайшли до кабінету, то спершу почули лише рівномірний скрип деревини та щось схоже на стукіт черевиків об підлогу. І лише потім побачити чоловіка, що підтягався на турніку, прикріпленому просто у дверному прорізі між кабінетом і маленькою кімнаткою для відпочинку.

Без сорочки.

Джон завмер.

“Якщо це і є Картер Мітчел, день обіцяє бути веселим...”

Чоловік помітив їх не одразу – чи, принаймні, вдав, що не одразу – бо перш ніж зістрибнути, спокійно зробив ще три підтягування з таким виглядом, ніби не міг  дозволити собі не виконати власну норму навіть через кінець світу. Пружньо спустився на підлогу, підхопив зі спинки стільця сорочку і почав вдягати її вже на ходу з невимушеною легкістю моделі перед камерою.

– А, нарешті! – широко усміхнувся. – Ви з головного офісу?

Бріджит чемно кивнула. Джон мимоволі спробував прочитати на її обличчі якусь емоцію щодо цього екземпляра, але вона трималася непроникно. Що анітрохи його не заспокоїло.

– Бріджит Тревіс, відділ логістики.

– Картер Мітчел, – відгукнувся господар кабінету майже з теплотою, яку при бажанні можна було б уже вважати окремим сервісом, і простягнув їй руку. – Дуже приємно!

Рукостискання тривало рівно на півсекунди довше, ніж цього вимагав діловий етикет.

Джон це помітив одразу.

“Ну, торс у нього дійсно нічого…” – змушений був визнати з бухгалтерської об’єктивності. 

І, на жаль, не лише це.

Приємного читання та тихої ночі…