Дорогою додому звернув у ліс. Віддавна не був тут, боявся за сестру… та дарма. Мене тягнуло сюди, як в дім. Ніколи не міг я заблукати серед кремезних дерев, проваль, пронизаних косим сонячним промінням, з крижаними струмками на дні і темними, чорними ямами виворотнів. Їх мешканці не лякали мене, і Блуд ніколи не ловив за ногу. Якщо я ночував в лісі, то лиш тому, що сам хотів. Тепер він забирав біль, гоїв серце… чи міг я побачити серед стовбурів струнку постать Марійки? Вона живою блукала ще й як, скільки разів я виводив її додому заплакану… заморочену капосними нявками, що танцювали з малою між деревами, заводили у папороть, у хащі… доросла, вона єдина з нашої родини брала у ліс залізний ніж не для грибів, а як оберіг. А тепер їй самій впору ховатись від Чугайстра, зводити хлопців… сміятися срібним сміхом, схожим на ридання.

- Що ж. Не взяти його так просто, сестро.

Я сперся головою на покручений стовбур старого бука, відчуваючи плечима тепло нагрітого сонцем дерева. Сидів на краю кичери ( поросла травою верхівка гори, галявина серед лісу), де мавки, кажуть, люблять танки водити. Лівий бік захолодило.

- Не клич мене надто часто, братику… Не хочу твоєї сили пити…

- А чиєї ж хочеш? Подорожнього згубити з іншими пропащими, навіки тут лишитися?

Вітер пробіг гущавиною, солодко запахло суницями, ягодами. Відчулися за спиною тихі легкі кроки, шепіт як зітхання, легкий сміх. Я побачив їх – зеленокосих дівчат, кожна з яких мертва, кимось погублена й живими забута…

- Заспівати вам, красуні? – голосно запитав. – Нумо на галявину, затанцюєте мені, а я вам заспіваю…

- Хочемо, хочемо, - залопотіло звідусіль, сміх, легкі кроки і на галявину, наче світлі тіні, повибігали нявки, наздоганяючи одна одну…

- Не погуби нікого, сестро. Потерпи, я кривдника твого знайду і відпущу твою душу. А як не втримаєшся, то лишишся тут навіки, ніколи спокою не знатимеш.

- Краще чужого, ніж тебе, брате…

Читати тут