На третій день мені стало нудно.

Не просто нудно - нестерпно нудно.

І я вирішила поїхати в село - знайомитися з місцевою молоддю.

Взявши знайдений у сараї старенький велосипед, який, здається, пам’ятав ще молодість бабусі, я, піднімаючи за собою хмару пилу, вирушила на пошуки пригод. А точніше - компанії.

Не скажу, що я була надто товариською чи легко заводила знайомства. Навпаки. Але перспектива провести все літо в компанії кози, кота й собаки - бабуся не рахується - лякала мене значно більше, ніж необхідність підійти першою і заговорити.

Спочатку я вирішила провести розвідку.

Тому й стояла посеред невеличкого сільського магазину, з максимально розумним виглядом обираючи морозиво. Обирала довго. Підозріло довго, бо обирати було майже ні с чого.

Бо я була не сама.

Окрім продавчині, у магазині стояла компанія хлопців мого віку, які жваво сперечалися, який напій краще взяти. Підійти до них? Ні. Їх забагато. Я не настільки відчайдушна.

І тут до магазину зайшов ще один… абориген.

Високий, худорлявий хлопець у окулярах, із розпатланим волоссям, ніби він щойно прокинувся й навіть не спробував привести себе до ладу. Він привітався з тією компанією, не звернувши на мене жодної уваги, купив буханець хліба і попрямував до виходу.

І от тоді я вирішила: оце - моя ціль.

Схопивши першу-ліпшу пачку морозива, я швидко розплатилася і кинулася за ним. Але, вискочивши на вулицю, зрозуміла - запізно.

Хлопець зник.

Ні сліду, ні натяку, куди він подівся.

Засмучена, я розпакувала морозиво - точніше, заморожений сік - і, жуючи його від безвиході, попленталася додому. Втішаючи себе думкою, що завтра обов’язково все вийде.

Але “завтра”, тобто наступного дня, нічого вигадувати не довелося.

Бо моя “жертва” сама прийшла до нас у гості - забрати трав’яні збори.

Так ми і познайомилися....

Хроніки бару "Зелений Змій"