Піч жива.....

—А в баби Риськи піч жива.

—Жива-жива.

—Піч жива

—А баба Риська дітей в печі тримає…

—Як пироги!

—Та не як пироги дурна,—тихо каже мала Мірка. —Пироги їсти можна, а дітей ні.

І після слів Мірки всі дітлахи замовкають.

Бо у баби Риськи піч справді жива.

Сидять на старій черешні, ноги звісили.

Їдять бубки, терпкі, аж язика зводить.

Кісточки плюють униз.

Хто далі.

І ніхто вже не сміється.

Раптом крик, такий, що аж кури розлітаються.

—Риська! Почалося!

Сваха Тодося  заліта в двір, хустка збилась на потилицю, фартух у пилюці.

—Риськаааа!

—Рано ще! — глухо з хати. — Яке тобі почалося?!

—Та вже ж! Синіє вона! Чуєш?!

Тиша коротка, геть недобра.

Двері рип і відчинились.

Риська виходить.

Невисока, суха, очі темні, ніби дві темні дірки.

Не вітається.

—Коли піч топили? — питає.

—Зранку… хліб пекли… ще тепла…

Риська киває.

Зникає в хаті і відразу назад повертається.

В руках кошик, плахта, глина в мисці, шмат полотна, свічка товста як кулак.

—Ходім.

Ідуть швидко.

Майже біжать.

На край села, де хати стоять рідко, наче не хочуть одна одну бачити.

Діти на черешні мовчать.

Ніхто не каже «ходімо»…

Але всі разом мовчки злазять.

І йдуть слідом.

Тихо.

Щоб старші не почули…

У хаті парко.

Пахне потом, молоком і болем.

Рада лежить, зчепила зуби, волосся липне до щік.

Стара мати її метушиться колом по хаті, руки трясуться, незнає куди себе діти. —Рано ще.—каже Риська, навіть не дивлячись.

Стає до роботи.

Руки в неї сухі, тверді.

Рухи швидкі, точні ніби не вперше і не вдруге.

—Дихай!— каже. — Не скигли. Дихай.

Рада не кричить.

Тільки стогне, глухо, як крізь землю.

Час тягнеться.

А потім зненацька тихий, короткий писк.

І все.

Риська вже тримає дитя.

Маленьке.

Занадто маленьке.

Не кричить.

Рот відкриває, а звуку нема.

—Живе. — каже Риська. — Але не дозріле.

Ніхто не питає, що це значить.

Рада відвертає голову. —Не відвертайся,—різко каже Риська.—Імя дай, щоб душа тіло не покинула. І та дає.

Пошепки.

Ніхто не чує яке.

Очі вже пливуть

Риська бере конопляну плахту.

Грубу, жорстку.

Замотує дитя туго.

Щільно, рівно, як коровай.

Пальцями пригладжує краї.

Потім бере глину.

Обмазує поверху обережно.

Не поспішає.

Проводить долонею щоб вийшло як треба.

—Коли піч топили? —знову питає.

—Казала ж… зранку

Риська йде до печі.

Вичищає жар, попіл відсуває вбік.

Рукою перевіряє.

Засуває глибше.

Тримає.

Очі прикриває.

—Добре.— тихо каже.

І в хаті стає ще тихіше.

Повертається.

Бере дитя.

—Дивись.— каже Раді.

І та дивиться.

Риська хрестить.

Раз.

Другий.

Третій якось боком не так як усі.

І піч хрестить теж.

Темно всередині.

Наче там є ще щось.

Риська кладе дитя всередину.

Кладе туди де йому і місце

Зачиняє.

Наглухо.

Притискає долоню до печі.

І починає співати.

Тихо.

Низько.

Люлі-люлі

дозрівай

люлі-люлі

ще не час тобі на світ

люлі-люлі

буть в теплі

—Три дні,— каже,— і три ночі, не відкривати.

Свічку ставить перед піччю.

Полум’я рівне, не смикається

Ніхто не відповідає.

Рада лежить, дивиться в стелю.

Мати хреститься, згадує святу Богородицю.

Риська бере кошик.

І йде.

Не озираючись.

Двері за нею тихо зачиняються.

А надворі діти.

Стоять під вікном.

Мовчать.

Настрашенні, бо баба Риська дитя у піч…