Хочу порекомендувати книгу «Червоний» чудової авторки Анни Лір. Це глибока та емоційна історія, яка не залишить вас байдужими.

Книга також бере участь у конкурсі дарк-романів, тож підтримка дуже важлива❤️

— Я думала, що подобаюсь тобі, — почувся голос за спиною.

Тіна стояла за кілька кроків від мене, сумно опустивши очі.

— Так і є, — я не став брехати.

Тіна кинула на мене погляд, сповнений сумʼяття і збентеження.

— Тоді я не розумію... Ти наче і жартуєш зі мною про якісь відверті речі, але водночас... водночас ти навіть не намагаєшся... ну... звабити мене.

Я б міг заприсягнутися, що на цих словах вона зашарілася, і дуже шкодував, що не можу цього побачити.

— А ти б хотіла, щоб я тебе звабив? — я завбачливо вимкнув плиту і відставив пательню.

Тіна ще більше знітилася.

— Ну я... я не це мала на увазі. Хоча, можливо... можливо, якби ти постарався і справив гарне враження, я не була б проти.

— Смілива заява.

Я справді не очікував від Тіни такої рішучості. Невже я дійсно її так зачепив? Але їй точно не варто в мене закохуватись...

— Ну я взагалі не з лякливих, — заявила дівчина, і я не міг з нею не погодитись. Таки вона стійко витримала і викрадення, і так званий полон, який, щоправда, закінчився тим, що вона нагодувала мене супом.

Я зібрався з думками і нарешті обрав стратегію, яку на той момент вважав правильною.

— Що ж, тоді скажу прямо. У мене давно не було жінки, тож від (...) з тобою я б дійсно не відмовився. Якщо у тебе теж є схожі бажання, то можемо все влаштувати.

Книга тут: https://booknet.ua/reader/chervonii-b450971?c=4974215

Я буквально загарчав від сказу, схопився, перекинувши стілець, і крик сам вирвався з грудей:

– Віро, я вб'ю тебе!

Я вилетів із кімнати й в три кроки подолав відстань до її дверей. Рвонув ручку і, на диво, двері виявилися не замкненими. Я на мить завагався: думав, поки буду ломитися всередину, хоч трохи охолону, але доля вирішила інакше.

Я увірвався в номер, завернув за ріг і побачив її. Віра перелякано схопилася з ліжка, відкидаючи телефон, і взялася судомно поправляти короткий халат.

– Якого біса?! – скрикнула вона, важко дихаючи.

– Це я у тебе хочу запитати – якого біса?! – гаркнув я.

Я не пам’ятав, як опинився поруч і притиснув її до стіни. Відстань між нами скоротилася до мінімуму – я відчував жар її тіла і шалений стукіт серця. Вона здригнулася, шумно видихнула і... на мить заплющила очі.

Це була не та реакція. Людина, яку притискають до стіни в пориві люті, має благати про помилування або намагатися вирватися, а вона...