Холод, кава та чужа сорочка

Життя після шторму. Віола

Пропоную вам зазирнути у найтемніший куточок цієї глави:

«…Віола встала, відчуваючи, як тремтять ноги. Поки вона возилася біля печі, Нікс стояв біля вікна, заклавши руки за спину.

– Ти думала, він рятує тебе, бо бачить у тобі особистість? – його голос звучав монотонно. – Ні. Ти — його ліки від самотності. Але ліки мають властивість закінчуватися. Як тільки він зрозуміє, що ти просто займаєш місце в його кріслі, він сам попросить мене тебе забрати.

Віола зупинилася. Зерна кави з гуркотом посипалися на підлогу.

– Ви нічого про нього не знаєте, — вимовила вона, хоча голос її зраджував.

Нікс повільно обернувся. У його очах була крижана пустка. Він не злився. Він просто не розумів, як ця істота сміє заперечувати очевидне.

– Я знаю про нього все. Я — те, що він створив. Я — його найкраща робота. А ти... ти лише чернетка, яку він підібрав на смітнику…»