Через декілька хвилин чую, як відчиняються позаду двері. Дивуюсь, невже мама так швидко повернулась? Може щось забула? Та раптом міцні чоловічі руки обвивають мою талію і притискають до пружного тіла. Я кричу з переляку і випускаю ягоду з рук, коли мене майже відривають від підлоги.

- Тихо, це ж я, - чую заспокійливий голос Саші прямо біля вуха.

- Ти що взагалі здурів? Налякав мене до смерті, - серджусь на нього і штовхаю ліктем у живіт. - Відпусти.

Саша охає, але мене не відпускає. Він так і продовжує стояти позаду мене, тулиться.

- І не подумаю, я скучив за своєю сусідкою.

Його гарячий подих лоскоче шию і від цього по тілу біжать мурашки. Вперше за весь час, що я знаю Сашка, відчуваю незвичну прихильність з його сторони і це мене лякає. Адже ми завжди просто спілкувались і нічого більшого.

- Саша, ти мені заважаєш, - говорю серйозно, намагаюсь не звертати уваги на шалений стукіт серця. - Відійди від мене.

Цього разу він слухається, забирає руки і відпускає мене.

Я продовжую перебирати полуницю тремтячими пальцями і боюсь глянути на нього. І що це було? Нащо він це зробив? Не хочу навіть знати.

- Як справи на роботі? - спокійно говорить, та я чую нотку холоду в його голосі.

Образився.

- Все добре. Мені подобається, - знизую плечима.

- Стара тебе не ображає?

- «Стара» - дуже хороша жінка, - кидаю на нього попереджувальний погляд.

Саша сідає біля столу навпроти мене, бере полуницю, і кладе собі до рота. Він уважно роздивляється мене, наче вперше бачить.

- Хотів тебе запросити до джерела, всі сьогодні там збираються. Але ти напевно не погодишся.

- Чому ж? Я із задоволенням піду, - посміхаюсь йому. - Яна мені теж говорила.

Вирішую трохи розвіятись, адже тепер я працююча людина і маю лише один вихідний на тиждень.

- Тоді я зайду за тобою о шостій, - він встає і бере ще декілька полуниць з миски.

- Хіба ти не на своїй машині поїдеш? - дивуюсь.

Зазвичай Саша пішки не ходить. Цю стареньку машину йому подарував батько, щоб він їздив на роботу в місто, і від тоді Саша навіть до сусіда під'їжджає на транспорті.

- Прогуляємось, - тихо говорить, нахилившись до мене. - Літо на дворі. Погода чудова. Романтика.

Він йде, а я лише скептично кривлюсь. Була б романтика, якби поруч був потрібний чоловік.

Потім ближче до вечора я одягаю літню легку сукню, на плечі кидаю кофту, щоб не було холодно, і виходжу на двір. Саша вже мене чекає біля хвіртки.

Ми йдемо дорогою повільно, нікуди не поспішаючи. Сонце все ближче схиляється до горизонту і денна спека поступається вечірній прохолоді.

До джерела ми приходимо напевно останні, бо вся компанія вже зібрана, хмиз для багаття підготовлений, а покривала з закусками накриті.

- Нарешті наша парочка прибула, - на ноги підскакує Денис, залишає компанію, котра сидить кружечком, і прямує до нас. - Де подів машину, Сашко? Чому пішки.

- Чому він називає нас парочкою, - бубню другу на вухо, поки ми ще досить далеко і ніхто не почує.

- Звідки я знаю? - нервово смикає плечем Саша. - Може того, що разом прийшли.

Та здається мені, що справа тут зовсім в іншому, і я починаю шкодувати, що погодилась на цю зустріч.

- Нащо в машині смажитись? Хотілось прогулятись на свіжому повітрі.

Відповідь Саші логічна, та Денис потискає йому руку, а мені багатозначно підморгує.

- Я розумію. Ще й з такою компанією гріх не пройтись.

- Звичайна компанія, я все ж таки його сусідка, - дратуюсь через його натяки. - Хіба ми не можемо прийти разом?

- Звичайно можете, це ваше діло, - Денис підносить руки в знак капітуляції.

Ми підходимо до всіх інших, нам дають місце і пропонують присісти. Серед присутніх помічаю Яну, вона сидить в обіймах Дмитра, нашого однокласника, вони цілуються, а я ніяковію і відвертаюсь, не думала, що вони зустрічаються.

Роздивляюсь всіх навколо і розумію, що кожен сидить парами. Коли вони встигають? Ще недавно в нашій компанії майже ніхто не мав пари. Виходить залишилась лише я. Дивлюсь на Сашу і розумію, що в очах інших ми теж пара. Надіюсь, що нас не змусять цілуватись, цього мені дуже не хочеться.

- Тим, хто запізнився, наливаємо штрафну, - заохочено говорить Денис і бере напівпорожню пляшку.

- Мені трішечки, я завтра на роботу, - намагаюсь зісковзнути.

- Нам усім на роботу, - посміхається мені Денис.

Можливо комусь і треба, але не йому. Цей хлопець лінивий, як пес, його нічого не змусиш робити.

Як би я не відмовлялась, мені все одно приходиться декілька раз випити повну склянку. В компанії так, якщо не хочеш, то змусять. І вже через деякий час я почуваюсь досить добре і у піднесеному настрої.

Хлопці розпалюють багаття і ми усі вмощуємось навколо вогню. Хтось приніс програвач і тепер грає тиха музика. Декілька пар починають танцювати і палко цілуватись.

Я рада, що вибралась сюди. Трохи відпочити зі старими друзями не завадить. Сиджу на товстому поліні і дивлюсь, як мерехтить вогонь. На руки та ноги сідають комарі і я натягую на себе кофту, обіймаю себе руками.

- Замерзла? - широка долоня Саші лягає на плечі.

Він весь час сидить поруч і не відходить від мене. Ця його поведінка дивна, тому напружуюсь від його дотику.

- Ні, добре, що я взяла з собою кофту, - нервово відповідаю.

Хочу, щоб забрав руку, але він цього не робить. Навпаки, підсувається ближче і тулиться до мене.

- Я можу обійняти тебе, зігріти, - занадто впевнено шепоче. Алкоголь робить його відважним, не думаю, що в нормальному стані Саша таке собі дозволив. - Якщо хочеш.

- Нетреба, - шиплю і відсуваюсь. - Мені тепло від вогню.

- Але зі мною буде тепліше, - тепер він підсувається занадто близько, що я відчуваю його гарячий подих.

https://booknet.ua/reader/kohanii-mlioner-b415860?c=4479533&p=1