Вона мовчить. Він домовляється.

Вийшов 4 розділ  «Ляльки без очей» — «Перші тріщини». 

Ділюся візуалом і фрагментами тексту, щоб ти міг (могла) відчути, як усе починає руйнуватися.

— Я давно спостерігаю за тобою. Ти розумний хлопець, можеш багато чого досягти… але зараз б’єшся об стіну, як впертий віл. Так не виживають. Це система, брате. Старша за нас обох на сто років, а то й на тисячу. А ти гвинтик. І я теж.

— Щоб вижити, треба прийняти правила гри. А не ламати їх. Машина тебе перемеле. Зрозумій це!

Він поплескав Сергія по плечу. — Спочатку огидно, потім звично. Головне зрозуміти, де брати і з ким ділитися. І тоді все стане просто і зрозуміло тобі.

Він затягнувся, випустив дим Сергію прямо в обличчя.

— Хочеш жити — вчися крутитися. Гроші, ось що рухає всім. І людьми, і жінками.

— Коли я стала… не я? Напевно, у мене така доля і нічого не поробиш, треба терпіти. — прошепотіла зреченою.

У відображенні ніби щось затремтіло.

Ніби в глибині дзеркала промайнув інший образ — молода, усміхнена дівчина з розпущеним волоссям, яка колись мріяла, кохала, хотіла жити по-своєму. І тут же зникла, розчинилася в білій парі.

Марина завмерла, згадуючи, а потім посміхнулася, гірко і тихо.

«Кинь, кажу тобі! Візьми себе в руки, негайно!» — увімкнувся внутрішній критик, суворо нарікаючи голосом матері.

«Жінка без діла, як котел без вогню. Остигне, швидко іржавіти почне і зруйнується.»

Марина швидко витерла дзеркало ганчіркою, стерши все: і слід пальця, і ту, що дивилася з глибини.

 

Приємного читання.

Продовження вже скоро.

*посилання на соцмережі клікабельні