Вийшов третій розділ "ЛЯЛЬКИ БЕЗ ОЧЕЙ"

Трохи візуалу й фрагменти тексту, щоб зануритися в цю історію ще глибше.

На вулиці на нього чекав старенький «Жигуль» — вірний друг, надійніший за багатьох людей. Сергій підійшов ближче, провів рукою по капоту, наче по живому.

— Старий, відвезеш мене в нове життя, — сказав він з усмішкою. — Обіцяю, з першої получки тобі масло поміняю.

Машина мовчала, але здавалося, що слухає.

Він витер машину ганчіркою, щоб та виглядала гідно. Це було не просто «поїхати на роботу» — це був ритуал на удачу.

Сергій поклав саквояж на пасажирське сидіння, знову закурив, наспівуючи під ніс старий хіт із кінофільму.

«Якби знати, звідки чекаєш ти змін…»

І ніби у відповідь, десь глибоко в моторі, відгукнулася машина — хрипло, з зусиллям, але жваво.

Він посміхнувся і тихо сказав, дивлячись у дзеркало заднього виду.

— Ну, поїхали, старий. У нове життя. Хоча, може, просто в чергове коло.

І з риком двигун прокинувся.

Голос у нього був глухий, владний, ніби камені перекочувалися всередині грудей.

— Радий, дуже радий. Поповнення завжди на користь. Сподіваюся, ви не підведете.

Він різко простягнув руку і потиснув так, ніби перевіряв, чи витримає нова деталь конструкцію. І, примружившись, спостерігав за реакцією нового працівника, тримаючи рукостискання мертвою хваткою і натискаючи на Сергія, ніби намагався відсунути його на крок назад.

Сергій зціпив зуби, але не дав цього взнаки.

— Читав вашу справу. Досвід є, — начальник кивнув, послабивши тиск, — подивимося, що з вас вийде на практиці. — Начальник замовк, голосно дихаючи носом і пронизуючи поглядом нового кандидата. — Підвищення у вас, знаєте, серйозне. Тепер ви бригадир. Відповідати будете головою.

Зробите все краще, ніж очікують від вас, буде вам і будинок, і премія, і ім'я.

Він різко плеснув Сергія по плечу — важко, з сухим звуком, ніби оглядав товар.

 

Посмішка начальника розтягнулася, як у хижака перед кидком.

Зуби жовті, щільні, як кістки в землі.

— Ось і чудово… Я зайнятий, — різко відрізав він. — Робота вимагає всього мене. Людочка введе тебе в курс. Іди.

І, немов старший брат, але з тінню глузування, ляснув Сергія по щоці.

— Ще молодий, запальний… А мені ось теж колись здавалося, що гори згорну.

Він повернувся за стіл, і Сергій перестав для нього існувати.

Чоловік заговорив сам до себе — чи то з паперами, чи то з голосами в голові.

 

Сергій слухав її, роззявивши рота, і вперше в житті йому було цікаво говорити про будівництво з жінкою. Вона знала терміни, логіку процесів, вміла тримати дистанцію, і все ж у ній відчувалося щось невловиме, ніби за цією чіткою мовою ховалася інша, тепліша.

Він спіймав себе на думці, що дивиться на Людмилу вже не просто як на колегу. У ній було щось, що хотілося зрозуміти, як фундамент, прихований під будинком: його не видно, але на ньому тримається все.

Приємного читання