— Доброго ранку, — вичавила з себе я, боячись навіть подивитися Дороніну в очі, і сіла на своє місце.
Самець пропалював мене поглядом. Я цього не бачила. Відчувала шкірою.
День буде важким.
— Кави? — миролюбно запропонувала я, вирішивши хоча б спробувати знизити градус напруги.
— Уже пив, — похмуро відчеканив Олег.
Я мовчки кивнула, увімкнула ноутбук і відкрила документ, у якому готувала звіт за тиждень. Але перед очима все розпливалося. Я кинула погляд на Дороніна і відразу ж зустрілася з його очима.
— Сядь поруч зі мною, — скомандував він. — Я хочу дещо показати тобі на своєму комп’ютері.
У моїй голові одразу активувався мисленнєвий процес: що бос задумав?
Я уважно розглядала чоловіче обличчя, тягнучи з відповіддю, намагаючись прочитати думки Дороніна.
Він просить мене сісти поруч, щоб знову вдатися до рук? Чи це справді щось по роботі? Якщо по роботі, то він може це перекинути на мій комп’ютер! — осяяло мене, і я знову осміліла.
— А перекинути мені на комп’ютер не можна?
Погана ідея.
Дуже погана.
Погляд Дороніна став ще темнішим і небезпечнішим. Не думала, що це можливо. Мені стало трохи не по собі, але вигляду я не подала. Мама завжди казала, що мій девіз — «Слабоумство і відвага». Здається, вона мала рацію…
— Ні, — відчеканив Олег, не відводячи від мене погляду.
— У чому тоді сенс особистого ноутбука… — почала обурюватися я, але рух Дороніна мене зупинив.
Самець різко підскочив із місця, у два кроки опинився біля мене, вихопив мій ноутбук, а потім… швидко підійшов із ним до вікна, розчинив його і викинув комп’ютер назовні.
Якби я зараз стояла, то впала б. Мої коліна затремтіли від цієї кричущої безкомпромісності. Концентруватися на тому, що від цього грубого жесту моя промежина запалала, а в грудях розлився жар, я не стала…
Я облизнула пересохлі губи, але з місця не зрушила. Доронін же спокійно повернувся на своє місце. Так спокійно, ніби щойно викинув у вікно фантик від цукерки, а не дві тисячі доларів. А потім він знову прицілився в мене своїми пропалюючими очима і зухвало й водночас якось ліниво промовив:
— Ти хочеш, щоб у вікно полетіло твоє крісло, і я посадив тебе до себе на коліна?
Я сиділа, не моргаючи. І, здається, не дихаючи.
На мій глибокий шок, мені й справді цього дуже хотілося…
9 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
Увійти❤️❤️❤️
Анна Лященко, Дякую)
❤️❤️❤️
Ася Кас, Дякую)
❣️❣️❣️
Ромул Шерідан, Дякую)
❤️❤️❤️
Мельська Наталі, дякую)
♥️♥️♥️
Тетяна Степанкевич, дякую)
Цікавий уривок ❤️
Анжеліка Вереск, дякую)
❤️❤️❤️
Лілія Зелена, дякую)
❤️❤️❤️
Кора Лайт, дякую)
❤️❤️❤️
Лана Жулінська, дякую)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати