Дурні жарти і їх наслідки

Вітання 

Поговоримо про дурні жарти) По іншому не знаю як сказати...можливо не до речні? Або ж недолугі...не розмуні? 

У вас бувало таке що щось ляпнув, а потім ходив і думав..нащо я то сказав? Або ж відчував той самий іспанський сором дивлячись на чиюсь "екслюзивну" поведінку? Такі жарти можна викотити з різних причин: не подумав, хотів показати що розумний, а на словах вийшло навпаки)), перехвилювався і всіляке любе голобе)) Різні є ситуації....

Ну тепер погнали по книгах і "жартах", які там були....

Ну почнемо з книги "Солодкий перець чилі", тобто з Алена та Софі. 

Отож, Софі молодша за Алена (свого друга) на сім років. Вона закохана в нього, але зізнаватися в цьому не бажає. Ні Алену...ні тим паче комусь іншому. Сам Ален помітно до неї дуже не байдужий. Ставиться до неї з дитинства як до своєї королеви, от її величність вирішила, що цей хлопець має бути лише її, і нікого більше. 

Але в житті Алена зявляється інша жінка. Не просто жінка, а майбутня наречена Алена...Якось Софі підглянула за тим, як ці двоє танцюють танго. Цього її власницька і ревнива натура пережити не змогла. Тому вона прийшла і випалила Алену після цього, що вона його любить. Ален на це їй ні слова не сказав, а вечері Софі дізналася, що друг скасував весілля. 

Ну і що зробила Софі? Угу...вкотре прийшла до Алена і сказала, що забула дещо додати. А саме, що вона любить його, проте як друга. Ха-ха...В якому місці починати сміятися? Та ні в якому власне, бо це зовсім не смішно. 

Софі не придумала нічого краще як видати правду під маскою жарту). Чи планувала вона виходити заміж? Ну певно ні..принаймі ще не тоді. Але й віддавати його нікому не хотіла. Берегла для майбутнього))) 

Звісно, Ален постав перед всіма у тій ситуації як повний мудак. Адже нікому й ні слова не проронив, чому власне вирішив скасувати весілля. Всі почали вважати його ймовірно не надто надійним типом), у якого не розбери що в голові. Але він вперто мовчав...і не видав, що у всьому винна її величність королева Софі)

Уривок з книги:

" — Чому ти так і не одружився з Христиною? — це питання зріло у ній вже давно. Воно турбувало її, як апендицит. І вона мала його вирізати з себе. Вона мала позбутися цього відчуття…

— Тому що за три дні до весілля ти прийшла і сказала мені, що любиш мене…

Так, Софія пам'ятала той день. Пам'ятала, як вона зайшла до Алена в кімнату. Він стояв перед дзеркалом, приміряючи свій весільний костюм. Тоді їй стало нестерпно образливо, що нареченою буде не вона. Її це душило. Як та астма. Не давало дихати, не давало радіти. Але звісно, завжди стійка та непробивна Софі, того нікому не показувала. Вона показувала Алену, що вона лиш найкраща подруга, яка радіє за нього. Яка підтримує у всьому. Яка завжди буде лише подругою. Але в той день в ній щось тріснуло…якась невидима пружина вистрілила. І вона не втрималася. Їй хотілося знати…їй нестерпно хотілося знати, хто вона насправді для свого друга! 

“Чому ти одружуєшся, Алене?” — це запитання прозвучало буденно в той день. Ніби нічого не значуще…ніби сказане мимохідь. Вона хотіла прочитати відповідь у його погляді…не у словах. У виразі обличчя, у міміці. Але її друг просто стояв і дивився на неї. Нічого не говорив. І цей його праведний вираз обличчя. Ці його правильні рухи. Вона не могла прочитати в очах навпроти нічого! 

“Тому, що я її люблю. А Христина любить мене” — ось вона сама влучна відповідь гарного нареченого. Сказана до Софії ніби вона досі мала дівчинка, яка ще не тямить в дорослих стосунках. Яка ще нічого не розуміє. 

“І що з того…я теж тебе люблю” — вона кинула йому це в очі. І чекала. Але навпроти в його обличчі нічого не було зрозумілим. Ален стояв незворушно. Ніби завмер. І от зрозумій, що він відчуває в цей момент? Він хотів почути цю фразу чи він боявся її почути? Софію це дратувало…нервувало, гнівило. Та що з ним не так? Чому він мовчить?! Хай скаже щось? Зробить щось? Виставить її за двері, чи відповість щось на кшталт, Софі ти говориш щось неприйнятне. Та він не робив нічого з того. Просто дивився на неї. Пильно. Довго. Прискіпливо. Допоки у двері не зайшла його наречена."

Наступний "жартун")) Ну давайте про Хостера.( книга "Тату, я покохала хулігана")...хулігана з району, який якраз здобув свій авторитет не лише завдяки вміння махати кулакми та живучості, але й завдяки своїх харизмі, однією з сторін якої є почуття гумору. Дотепне чи ні, доречне чи ні...про це важко судити на закутках вулиці, де кожен хоче бути головним. 

Отож, суперник Хостера - Лисий Череп, він же Лисовський...тип, що на кілька десятків важчий за Хостера та й старший за нього теж на десяток, колись був головним на районі, так сказать. Але хуліган Хостер виврвався вперед і за всякого моменту не пропустить того, щоб пожартувати над недругом)) Тим паче, параметри дозволяють.

Уривок з книги:

"У глухих закутках вечірнього міста лунав рев районних пацанів. Вони стояли колом і спостерігали за двома хлопцями в центрі. Одного з них звали Хостер. Точніше — такою була його вулична кличка. Іншого називали Лисим Черепом. Він був вищий за Хостера й важчий за нього кілограмів на тридцять. Обоє дивилися один на одного з відвертою злобою.

— Ну давай, лиса дівка, нападай першим! — реготнув Хостер. — Ти ж завжди любив ображати слабших за себе.

Лисий Череп з огидою харкнув на землю й з ревом кинувся на хулігана. Та той хутко вивернувся — і нападник врізався кулаком просто в стіну.

— А ви теж помітили, як у нього тряслися цицьки, коли він біг на мене? — розреготався Хостер. — Прямо ось так, — показав він, здіймаючи долоні то вгору, то вниз.

Разом із ним вибухнули сміхом і всі районні пацани.

— Ах ти ж гнида!

Це було останнє, що почув Хостер, перш ніж удар прилетів йому просто у вухо. На мить усі звуки зникли, а в голові з’явився тонкий писк. Хуліган заплющив очі на кілька секунд і вхопився долонею за вухо.

— Схоже, ця товста дівка з обвислими цицьками зараз розплачеться, — розсміявся Хостер. — Пропоную його втішити. Скиньмося й купімо йому нарешті ліфчик."

Але життя інколи буває таким непердбачуваним...і все може змінитися одного дня. Як от і в житті Хостера. Недруг раптом здобуває свою владу назад, завжди великому спадку і тепер цілком може пожартувати над Хостером. І не тільки над ним самим, але й над тим, чим хуліган дорожить найбільше. Над дівчиною, яку кохає Хостер. Звісно жарти такі бридкі та неприємні...і аж ніяк не викликають посмішку. Хіба що в Лисого Черепа. Йому дуже навіть весело.

Уривок з книги: 

"--- я чув, що в тебе з’явилася породиста кішечка. Мур, — хтиво вилізло з рота чоловіка.

— Не смій своїм гидким ротом говорити про неї, — злісно навис над Лисовським Хостер.

— О, я бачив її. Мав насолоду спостерігати. Граційна дівчина. Щоправда, не в моєму смаку. Але нічого — от ти здохнеш, — потягнувся за новою сигарою лисий, — і я приберу її собі до рук. І зроблю з неї цукерочку. А знаєш, що я зроблю найперше, коли вона буде моя? Я зроблю їй цицьки! Великі цицьки. П’ятого розміру. Як і має бути в нормальної баби. А… і зовсім забув. Ми разом підемо купувати їй ліфчик, — розреготався лисий череп.

— Я сказав, щоб ти заткнув свій брудний рот! — шарпнув недруга Хостер.

— Тільки шкода — ти цього вже не побачиш, Хостере. Так прикро… зараз розплачуся…"

І трошки крінжу) З книги "Занадто різні екземляри". Там у нас головними героями є Свят та Аріна)) Свят у нас міщанин, доволі делікатний хлопчина...ну а Аріна дівчинка з села. Якось вони вибралися до неї в село...і там той почалися найкрінжовіші пригоди хлопця у житті. І повязані вони були зі свиньками)) Дівчина жартома сказала йому, що свині веїдні, а це означає, що й людей вони можуть з"їсти. Свят повірив їй на слово і так накрутив себе, що подумав, що свин Алік ( до речі названий на честь колишього Аріни) прийшов за ним вночі, щоб зїсти)) 

Уривок з книги:

"— Ого, який великий, майже як я, — сказав з захватом.

— Угу, ми його відгодували, а ти так сильно не перехиляйся, а то ще де гепнеш туди.

— А що ж вони їдять? — трохи подався назад хлопець, прислухавшись до поради Аріни.

— Та все їдять.

— Що і людей можуть з'їсти? — здивовано глипнув на дівчину хлопець.

— Можуть, чого ж ні. Алік у нас свин не перебірливий. Поїсти любить. 

— Матінко рідненька, а свині виходить небезпечні тварини, хижаки! — цілком серйозно сприйняв слова Аріни хлопець, — Хто б міг подумати, що якась свиня, може людину того…зсвинячити, так би мовити.

Аріна лиш хихикнула про себе і сказала:

— Ну не те щоб хижаки. Просто вони всеїдні. А як голодні, то цілком можуть стати хижаками. Ти он вечері почитай, проглянь статистику, скільки людей було з'їдено свинями, і скільки свиней з'їли люди. 

Святослав лиш нервово глитнув, пальцями вчепившись в дерев'яний бар'єр. Але за кілька секунд голосно зойкнув відчувши мокре рило Аліка на своїх пальцях.

— Матінко!! — тільки крикнув перелякано забираючи руки.

— О, — вже заледве стримувала сміх Аріна, — Алік вже принюхується. Певно ти виглядаєш йому смачним. 

— Аріночко, Квіточко, благаю, йдемо звідси. Щось мені тут не комфортно геть стало, — вирішив вшиватися звідси Святослав поки не пізно. А з-за дерев'яної огорожі вже чулося свиняче, як йому здавалося, голодне хрюкання. Хро-хро…

— Так, треба в мами запитати чи давала вона Аліку, що їсти, а то гляди, він вирветься і з'їсть тебе, — промовила холодним голосом, на що хлопець лиш глитнув і запитав:

— А що таке вже бувало? 

— Що саме? Що Алік когось їв, чи те, що виривався? 

— І те і інше…

— Та бувало, чого ж ні? — стенула плечима Аріна, — Он, минулого року він Петра з'їв…

— Кого? — аж в холодний бік кинуло хлопця.

— Та Петьку, то півень наш був. Залетіло дурне до Аліка, ну а той його вхопив, та й того…ну з'їв короче….

— Фух…— аж попустило Святослава, — Так треба було з того починати, що Петя це півень, — схопився за серце.

— Ну і було один раз втік нам Алік. Рилом якось відкрив двері й давай по подвір'ї гонити. Ледве ми його з мамою назад в стайню загнали…

— Це страшне…— вичавив з себе хлопець."

 На цьому ще були не всі пригоди Свята з свиньми, але то можете почитати у книзі))

Хоча справделивості ради, маю сказати, що коли я писала цю книгу, то дізанвалася - чи може свиня зїсти свиню. І знаєте...такі випадки реально бували. Це не те, щоб нагнало на мене старх, бо свині в мене нема, але це тривожненький факт. Тому страхи Свята не такі уже й безпідставні))))

Ось такі у нас вийшли "жартуни". Що сказати коли воно..ну...ви поняли)) Але буває...в житті буваю не лише хвилини тріумфу, але відвертого крінжу, сорому, а інколи й щирого сміху від чийогось дотепного жарту)) Все це буває і в книгах. Бо книжні герої вони ж такі...так інколи схожі на нас))

Мирної ночі та позитивного настрою  телеграм