Вітаю, мої солоденькі!

Історія Алексіс дісталася точки неповернення. Попереду останні п'ять розділів, і скоро доведеться прощатися з героями.

Але точно не з цим світом.

— Я думав, ти спробуєш зробити це набагато раніше, — холодно процідив він, підсилюючи тиск.

Удар ногою в живіт вибив із мене повітря. Я відлетіла на крісло — воно з гуркотом перекинулося разом зі мною.

— Невже ти справді думала, що я не бачу і не чую? — продовжував він, повільно наступаючи. Його голос лунав надто спокійно серед загального хаосу. — Ти розчарувала мене, Алексіс.

Він знав. 

— Малькор…

— Ти довірилась не тому!

І ловіть спойлери на наступні частини, бо до самого фіналу блогів більше не буде)))

 

— Ти поранена, — мовив він без тіні докору. — Потрібно зупинити кровотечу.

Тільки зараз я помітила, що розірваний рукав сукні став темним і липким. Пекучий біль нарешті пробився крізь шалене безумство.

— Він не міг збрехати… — прошепотіла я. Тіло почало дрібно трусити — наставав відкат після спалаху шаленства. — Малх десь тут.

Я обернулася до озера. Воно було німим. 

Що я збиралася робити? Кинутись на Малха з голими руками, маючи в душі лише попіл і злість?

— Його тут немає.

— Звідки тобі знати? — повернула голову. — Можливо, він спостерігає? Чекає моменту, щоб напасти?

— І що? Чекатимеш на нього до ранку? День? Два? — у його голосі з’явилася сталь.

— Чекала б стільки, скільки треба! 

Важке дихання різало горло, мов ножем.

— Ти не розумієш, Алексіс. Він з’явиться лише тоді, коли сам захоче. — Він різко вдихнув, намагаючись себе стримати. — Навіть якби прийшов… що б ти зробила? Скажи мені хоч раз, що в тебе є план!

Не відповіла одразу. У мене і гадки не було, як діяти далі чи тоді стоячи по коліно у воді. 

— Не знаю… — видихнула нарешті.

Світ навколо наче згас, залишивши тільки нас і цей мертвий спокій.

— Ти могла загинути, — тихо сказав він. — Заради чого?

— Що?! — шокована його словами. — Наче ти не розумієш, навіщо ми шукаємо цю почвару! Наче ти сам не прагнеш справедливості!

— Оріан мертвий, Алексіс. Його не повернути, — голос Рейнхарда звучав глухо. — А ми можемо вже вранці вирушити до Колдану. Сядемо на перший корабель і назавжди покинемо ці прокляті землі.

Я мовчала. Бо якби погодилась — зламалась би.

— Ти хочеш тікати? — нарешті вимовила я.

— Не тікати. Жити далі, — він подався вперед, і в його погляді спалахнула відчайдушна надія.

На мить це здалося можливим. Морський вітер, тихі ночі, життя без постійного страху…

Але це була не для нас реальність.

— Далі? — гірко перепитала я. — Жити, знаючи, що він нас шукає? Що не зупиниться, поки не зруйнує нас?

— Обери мене, — його голос зірвався. — Чи ти не хочеш цього?  

❤❤❤Дякую за підтримку! ❤❤❤

І запрошую до читання!

Перша частина

У твоїй владі