Перша крапля впала прямісінько в його око. Він помружився і потер його тильною стороною долоні. Марк підняв погляд до неба.

   —Дощь.–незнамо нащо повідомив він. Ніби Аль сам не знав, що це. 

   —Так, дощ.–погодився Аль. 

   Злива напускалася швидко, а хлопці завмерли на місці. Аль підставив обличчя під краплі ніби вони рятували його від тривалої спраги, не дивлячись на щипаючий холод. Марк спостерігав за ним мовчки кутаючись у вороті джинсової куртки, яка ні трохи не рятувала його. Він вже змок наскрізь.

   —Нам варто знайти де можна перечекати.–спробував він.

   Десь зовсім поряд гучно прогреміло небо. Марк змусив себе тримати в думці, що це просто грім. І хоча Аль змок не менше за нього він раптом посміхнувся. І було в цій посмішці щось, що змусило серце Марка завмерти.

   —Думаю, якщо ти знаєш, що кохав, то нічого ти не вигадав. Не твоя провина, що інша людина не вміла кохати так само чесно як ти. Але це не означає, що вся ваша історія була не справжньою.