9. Марк

   —Ти мене уникаєш?–напряму запитав Марк хапаючи Аля за передпліччя.
  Минуло майже три дні відтоді як вони востаннє перекинулися кількома словами біля автобусної зупинки. Весь цей час Аль просто майстерно зникав, щойно Марк встигав його помітити. І Марк починав думати, що зробив щось не так. Але скільки б не думав він ніяк не міг вигадати, чим міг образити Аля. Йому не подобалося тягуче відчуття в грудях яке переслідувало його в ці дні. 
  —З чого ти це взяв?–щиро здивувався Аль ховаючи навушники в кишеню свого блакитного худі. Воно, якимось чином, змушувало його проникливі очі ще більше виділятися на блідуватому обличчі. 
  Марк відчув як весь запал раптом випарувався і йому стало соромно, за те, що так по дитячому закотив істерику. Холодний вітер лизнув щоки. 
  Може він і справді помилився, і Аль зовсім не тікав від нього весь цей час. 
  —А хіба це не так?–втім вперто запитав він.
  Аль кілька хвилин дивився йому в очі, а тоді раптом зітхнув і знітився. 
  —Так.–зізнався він, ніби готувався до цього всі ці дні.
  В грудях Марка щось неприємно штрикнуло. 
  —Чому? Що я зробив?–запитав він хмуро після короткої заминки.
  —Нічого. Справа не в тобі.–похитав головою Аль. 
  —А в чому тоді?
  У Марка було таке відчуття, ніби він витягує з Аля кожне слово зубцями. Але він не збирався дозволяти цій стіні і далі існувати між ними. Його до жуті бісила ця дурна здібність Аля відгороджуватися від усіх. І було ще дещо, що Марк відмовлявся визнавати, чому він не міг залишити все так, інакше матиме аж занадто жалюгідний вигляд. Принаймні для себе.
  Аль на хвилину заплющив очі ніби наважуючись, відповідати, чи просто вчергове втекти. Але цього разу він лишився. 
  —Це через ту нашу розмову.
  —Яку?–не зрозумів Марк.
  —Якої ти хочеш від мене.–відповів Аль.—Зараз моя ж черга розповідати про себе.–нагадав він кинувши в нього поглядом. 
  У Марка ніби щось клацнуло в голові. Ну звісно ж. Який він дурень. 
  —Слухай, – це був просто жарт.–переконав Марк.—Ти не зобов'язаний нічого розповідати, якщо не хочеш. 
  Аль дивився на нього невпевнено, і в його очах відбився грозовий грім, що пролунав десь вдалині за спиною Марка. 
  —Ні, все гаразд.–на противагу спокійно сказав він.
  —Справді, Аль. Це не обов'язково. Я не хотів змушувати тебе чи щось таке.
  Аль похитав головою і його плечі розслабилися. 
  —Я розповім. Одна розмова не вб'є мене.
  Марк був не певен, кого той більше хотів переконати – його, чи самого себе.
Аль запхнув руки до кишені ніби хотів захиститися від осіннього холоду. Або ж занадто цікавого Марка. Вони йшли вже звичними вуличками, сповненими аромату дощу, що от-от мав накрити місто. Марк все ще сумнівався, чи варто лізти в це, якщо Алю явно неприємно обговорювати особисті теми з ним. Він ще більше переконався, що йому й справді є, що приховувати. Хоча спочатку Марк просто приколювався, тепер це вже не здавалося жартом. 
  —Ти впевнений, що це нормально?
  —Так, на сто відсотків.–запевнив Аль.—Запитуй, поки не передумав. 
  Рука сама потягнулася до нещодавно позиченої пачки дешевих сигарет. Марк почувався, ніби сидить на якомусь екзамені, який от-от може завалити. 
  —Гаразд.–здався він.—Тоді… Я чув деякі плітки.–закинув він спостерігаючи за реакцією Аля. Але той лишався спокійним.—Що сталося рік тому?  
  Аль всміхнувся підтиснувши губи і перевівши дивний погляд кудись під ноги, ніби Марк наніс йому удар в спину, якого той і очікував. 
  —Нічого особливого.–стенув Аль плечима.—Що ти вже чув? 
  Що ж, задню давати вже запізно.
  —Що ти відмовив якійсь дівчині і після цього у вас був гучний скандал. 
  Марк не став видавати, що підгледів його документи серед батькових папер, чи що помітив різницю між Алем річної давності і вже знайомим йому. Сам не знав чому, просто здавалося, це могло все зіпсувати. 
  —Ми дружили з дитинства.–не дивлячись на Марка почав Аль.—Я знав її відтоді, як наші мами вкладали нас в одну колиску. 
  Аль буцнув кросівком маленький камінець, що попався йому під ноги, – той з тихим брязкотом відкотився в бік, подалі від недобрих ніг підлітків, –і тихо продовжив:
  —П'ятнадцять років дружби. Уявляєш?–всміхнувся він і в цій усмішці було більше суму, ніж радощів.—Я сприймав її як сестру.–тут він запнувся на мить провалюючись у власні думки. 
  —А вона тебе ні.–здогадався Марк після хвилини тиші.
  Аль кивнув.
  —Вона зізналася мені у коханні минулого жовтня. Я ж навіть не підозрював про її почуття, розумієш? Не уявляв, що вона весь цей час...
  Він поглянув Марку в очі з таким жалем, що не потрібно було й говорити в голос, щоб зрозуміти, що він відчуває.
  —Ти не винен в цьому.–стиснувши кулаки відповів Марк. 
  —Справді?–не переконався Аль.—Я… я сказав їй, що ніколи не зможу поглянути на неї так. 
  —Ауч.–хмикнув Марк, щоб хоч трохи розрядити атмосферу. 
  —Так, ауч.–погодився з смішком Аль.—Виявилося, мої батьки теж хотіли, щоб ми з Софою були разом.–від Марка не сховалося те, з якою все ще ніжністю, він вимовляв це ім'я, навіть після всього. 
  —Вони засмутилася?
  —Ще й як.–його губи смикнулися в гіркій посмішці.—Софа побігла до них одразу після нашої розмови. Вся в сльозах, розбита.
  —Вони що, звинуватили тебе?–пригадав Марк слова Стасі про те, що батьки покарали його, заборонивши поїхати з іншими на екскурсію.
  Вираз обличчя Аля змусив Марка нахмуритися ще більше. 
  —Але в чому? Хіба ти міг змусити себе полюбити її? 
  —На їх думку, це було передбачено.–стенув він плечима.—Хлопець та дівчина проводять разом весь вільний час роками – як вони могли не закохатися? 
  —Це якась маячня.
  Марку в голові не вкладалося, що рідні батьки Аля могли так вчинити з ним. Прийняти сторону чужої дитини, а не власної. Проте, хіба не його мати покинула його заради нового любовного інтересу? Аль лиш гірко всміхався дивлячись на дорогу.
  —Точно – маячня.–ледь чутно повторив він. 
  —І що, вона тебе не пробачила? 
  —Софа? Ні.–похитав він головою, збиваючи біляві пасма.—Коли я побачив її заплакану в обіймах моєї мами і розлюченого батька поряд з ними, я думав, що зробив помилку. Почав виправдовуватися, просити вибачення. Але батьки навіть не хотіли мене слухати. Вони сказали мені йти в свою кімнату і не показуватися їй на очі. Сказали, що я розбив їй серце. 
  Марк уявити не міг, що відчував тоді Аль. 
  —Я писав їй потім, хотів зустрітися, поговорити. Та єдине, що вона відповіла, це те, що більше ніколи не хоче мене бачити. Тепер вона ненавидить мене.–ледь чутно вимовив він і в серці Марка ніби прокрутили гострий кілок. 
  —Мені шкода.–лиш і зміг відповісти він.
  Аль вдячно кивнув йому. Марк не міг дивитися, на біль в очах Аля. Напевне Софі була справді йому важливою. Марк не знав її, але подумав, що якщо вона так легко відвернулася від Аля, то ніколи й не любила його по справжньому. І хоч Аль розповів йому про Софу, але Марка переслідувало відчуття, що це була лиш малесенька крихітка всієї правди. Проте навіть нею Аль був не зобовязаний ділитися з ним, і зробив це суто з власних намірів зберегти той крихкий зв'язок, що зароджувався між ними. Тож Марк був йому вдячний.
  Йому пригадалося їх знайомство з Нікою. Він теж волів не говорити про неї. На рік молодша, гарненька, як білосніжка. Він побачив її коли був в третьому класі, а вона в другому. Тоді вони майже не спілкувалися, хоча Марк кожну перерву помічав її чорні воронячі косички в коридорах. Йому постійно хотілося смикнути дівчину за них, як би банально та клешовано це не було. Але він боявся, а вона не звертала на нього уваги. Прямо як зараз. Знову.
 Йому знадобилося чимало часу, щоб насмілитися заговорити з нею. Він сказав їй «вибач», випадково врізавшися в коридорі, а вона просто посміялася. Таким чарівним сміхом. І все у нього всередині ніби вибухнуло тисячами маленьких феєрверків коли її сірі очі зустрілися з його. Він довго бігав за нею, носив її улюблені цукерки, робив компліменти дурнуватим сукням, заплітав їй густе волосся. І врешті Ніка таки здалася. Вона погодилася на стосунки. І Марк думав, що знайшов своє місце, свою людину. Та врешті вона відмовилася від нього так само просто, як і Софія від Аля. 
  —Одні проблеми від цих дівчат.–зітхнув Марк відчуваючи той самий тягучкий смуток, що переслідував його ці тижні, і як він стискає серце в грудях.
   —У тебе була дівчина в Києві?–здогадався Аль, проте здавалося, він давно цікавився цим, та все не випадало нагоди запитати.
  —Була.–підтвердив Марк.
  —Як її звуть?–схилив Аль зацікавлено голову вбік.
  —Ніка.
  —І… ви ще разом? 
  Марк стис зуби і похитав головою. 
  —Чому ви розійшлися?–без затримки поцікавився Аль. Він вмів тиснути, коли хотів. І це, чомусь, тільки веселило Марка. Той вирішив несправедливо буде не відповісти, після всього чим Аль з ним поділився.
  —Відстань? Не знаю.–зітхнув Марк.—Це було її рішення. Але думаю, в наших стосунках, лише я сприймав все серйозно. Навіть не певен тепер, чи не вигадав я собі наше кохання в яке так вірив. 
  Аль нічого не відповів. Перша крапля впала прямісінько в його око. Він помружився і потер його тильною стороною долоні. Марк підняв погляд до неба.
  —Дощь.–незнамо нащо повідомив він. Ніби Аль сам не знав, що це. 
  —Так, дощ.–погодився Аль. 
  Злива напускалася швидко, а хлопці завмерли на місці. Аль підставив обличчя під краплі ніби вони рятували його від тривалої спраги, не дивлячись на щипаючий холод. Марк спостерігав за ним мовчки кутаючись у вороті джинсової куртки, яка ні трохи не рятувала його. Він вже змок наскрізь.
  —Нам варто знайти, де можна перечекати.–спробував Марк.
  Десь зовсім поряд гучно прогреміло небо. І хоча Аль змок не менше за нього він раптом посміхнувся. І було в цій посмішці щось, що змусило серце Марка завмерти.
  —Думаю, якщо ти знаєш, що кохав, то нічого ти не вигадав. Не твоя провина, що інша людина не вміла кохати так само чесно як ти. Але це не означає, що вся ваша історія була не справжньою.
  Він кинув на Марка погляд з під мокрих вій і щось в його поглядові підказало Марку, що Аль говорив не тільки про їх з Нікою історію. 
   Хлопець зітхнув і розвів руки в сторони, він раптом покружляв на місці розплюскуючи воду в калюжах. Його обличчя сяяло таким спокоєм ніби все, що вони щойно обговорювали просто змило водою. І Марк був не в силах відвести погляду від нього. Щось у шлунку тривожно ворухнулося.
  —Ти псих, Альберте!–дивуючись сам собі і цьому дивному хлопцеві посміхнувся Марк, збентежений тим, що розмова про Ніку, раптом, не принесла очікуваного болю.
  Марк був впевнений, що Аль помітив, як він його назвав. Але нічого про це не сказав. Лиш поглянув йому в очі ясним поглядом синіх як літнє небо очей. 
  —Що вже говорити про минуле.–раптом сказав він.—Зробленого не змінити все одно. Краще ловити кожен новий момент. Інакше так і пройде все життя в думках про те, що не вдалося. 
  Марку відняло голос. Чому цей хлопчина, його одноліток, мислив… Так? Хіба це було нормально? Він не знав, що тут має сказати. Слова Аля зачепили щось, що день у день змушувало його згадувати Ніку, думати «а що якби…», сумніватися у всьому, що між ними було. І головне – відчувати сором.  Проте цих «якби» не існувало. А будь який сором Аль розвіяв однією своєю фразою:«Не твоя провина, що інша людина не вміла кохати так само чесно як ти. Але це не означає, що вся ваша історія була не справжньою.». Тільки от він сильно сумнівався, що Аль розумів себе. Така людина як він, не могла не вміти любити. Просто Софі, не пощастило стати тією, кому належатиме ця любов. І неочікувано для самого себе, Марк, чомусь відчув легку заздрість до того, кому врешті в цьому все ж пощастить. 
  Марк підняв лице до неба копіюючи Аля. Здавалося дощ справді міг змити всі думки та весь бруд з душі. 
  —Ти спішиш додому?–раптом запитав він.
  Аль затримав на ньому невпевнений погляд. 
  —А що?
  Волосся прилипло йому до чола, весь одяг висів як ганчірка, але Марк відчув, як нарешті та стіна, що з'явилася між ними кілька днів тому, остаточно впала.
  —Ходімо в кав'ярню? Я бачив неподалік є одна. 
  Та хвилина, яку Аль роздумував над пропозицією Марка, здалася йому вічністю.
  —Добре.–врешті погодився Аль. 
  І Марк був вдячний йому за це. Йому був необхідний друг поряд, який міг би зрозуміти його. Йому був необхідний Аль.