Життя бурлить…

...у двадцять п'ятому розділі) Вітаю і запрошую до читання)

– Доброго дня, Джоне! – надто гучно пролунав голос у слухавці. – Сподіваюся, я не відволікаю?

Джон повільно подивився на вікно без скла і на чоловіка, що саме в цей момент протягнув: 

– Та ні, шеф, тут усе геть трухляве…

Він заплющив очі.

– Ні, – дуже рівно відповів. – Абсолютно ні.

– От і добре! Бо насправді мені дуже цікаво дізнатися, чого раптом ти вже три дні ігноруєш робоче місце! 

“Наче ви самі не знаєте!”

У передпокої щось гучно впало і слідом почулося бадьоре лихослів’я.

– Біллі, якого … ти … цей … молоток …?! 

– Це що у тебе там? – поцікавився бос.

– Невелике… пошкодження, – пробурмотів Джон.

“Ти маєш сказати перший!” 

– Схоже на серйозний ремонт! – зауважили в слухавці. – Тобі там що, астероїд на дах упав? Коротше, Ройстон, – голос знову став діловим, – справа до тебе.

“Справа?” 

– На кілька днів треба з’їздити на нашу точку до Олбені. Нічого складного, звичайна перевірка. Знаю, знаю, ти зазвичай не їздиш, але Кейсі випав з графіку, тож треба терміново. Зможеш?

Відрядження… Терміново…

Джону закортіло висловитися. На язику так і крутилося щось на кшталт – “Я зараз стою посеред власного будинку без нормальних дверей, без вікна, після трьох годин сну, і знаю, що в офісі на мене чекає віковічна ганьба. Тож ні, не зможу. І знаєш що? Я взагалі звільняюся!”