У сьомому розділі мого дарк роману "Крила, що спалили моє небо" Каїн і Люміель натрапляють на село. На перший погляд... воно вигялає покинутим:

Двері у багатьох будинках стояли навстіж. Деінде скло у вікнах було вибите і вітер тихо шарудів у темних кімнатах. Біля одного двору лежав перевернутий віз. Дерев’яне колесо час від часу похитувалося, коли його торкався вітер. Поряд валялися мішки, з яких висипалося зерно, тепер розмокле від дощу.

На дорозі не було ні людей, ні худоби. Навіть собак.

Люміель повільно оглядала вулицю, її погляд пересувався від дверей до вікон, від порожніх дворів до темних провулків.

— Ні живих, ні мертвих, — мовила вона. — Селище виглядає так, ніби його покинули поспіхом.

Каїн провів поглядом уздовж дороги.

— Якщо це так, то селяни могли податися до абатства.

Але невдовзі його увагу привернуло дещо інше...

А знаєте, що тут найцікавіше? По-перше, так чи інакше це любовний роман, хоча й доволі темний і не простий. По-друге, між Каїном і Люміель дещо сталося... І от вони приходять в це село з власною ненавистю, зі своїми втратами, зі своїм минулим, яке ще навіть не встигло охолонути. Але дуже швидко стає зрозуміло, що їхні особисті рахунки... що ж, це дрібниці на фоні того, що чекає попереду. 

Адже коли Бог мертвий, світ гниє, а смерть тепер не зовсім є смертю, ненависть — це розкіш, яку не завжди можна собі дозволити. А коли ненависть зникає... ммм... побачимо, що буде) 

Якщо цікаво, що буде далі — то вам сюди!

Найнебезпечніше кохання народжується там, де мала б бути лише кров...