Я думала, що писати книгу — це про сюжет.

Про план. Про початок і кінець, який ти просто маєш довести.

А виявилось — зовсім ні.
У мене були чернетки майже на всю історію.
Здавалося, я вже знаю, куди все йде.
Здавалося, що я контролюю кожен крок своїх героїв.

Але з кожною написаною главою щось змінюється.
Один діалог — і герой уже інший.
Один вибір — і вся історія йде не туди, куди ти планувала.
Одна емоція — і попередній варіант просто більше не працює.

І ти сідаєш… і переписуєш.
Не тому, що “треба”.
А тому що вже не можеш інакше.
Зараз я ловлю себе на думці, що я вже прожила цю історію кілька разів.
Не один варіант.
Не два.
Мінімум три різні історії.

З різними подіями.
З різними рішеннями.
З різними наслідками.

І кожна з них могла бути “тією самою книгою”.

І от тут мене накрило.
Бо це не тільки про книгу.
Це про життя.
Про те, що в нас теж немає одного сценарію.
Є десятки.
Сотні варіантів того, як усе могло б скластися.
І кожне наше рішення — це поворот.
Тихий. Непомітний.
Але саме він визначає, куди ми прийдемо.

Іноді достатньо одного “так”.
Або одного “ні”.
Щоб змінити все.

Я не знаю, чим закінчиться ця книга.
Справді не знаю.
Бо кожен новий розділ відкриває інший шлях.
І веде мене туди, куди я сама ще не дивилася.

І, чесно…
мені трохи страшно.
Але, здається, саме в цьому і є справжність.