Флешмоб «оповідання за картинкою»

Вітаю, друзі!

Отримала запрошення на флешмоб «оповідання за картинкою» від LibertyFox

Запрошую долучитись: Лекса Т. Кюро Ромул Шерідан та  Діана Лисенко (перепрошую, якщо когось із зазначених вище авторів уже запросили до мене, ще не всі блоги перечитала:) )

А також, запрошую всіх охочих долучитись!

Правила дуже прості:

Картинку надала авторка цієї прекрасної ініціативи Тетяна Губоній до неї пишете коротке(або й довше, за натхненням) оповідання, яке можна або розмістити в блозі, або, як робили деякі інші автори – винести у окрему книгу.

Окрема приємність цього флешмобу полягає в тому, що він безстроковий, тобто жоден учасник не скутий дедлайнами, тож творити можна, коли є час та бажання!

Візуал від Тетяни подаю нижче, та якщо маєте бажання обрати власне весняне радісне зображення, це теж можна)

Суботній ранок, перші промені сонця після довгої та холодної зими. Якими омріяними вони були, якими бажаними. Я заплющила очі, насолоджуючись тим, як промінчики лоскочуть повіки, лишають легкі цілунки на щоках та кінчику носа. Попри ще прохолодний вітерець, я не відчувала потреби кутатись у свій шарф, здіймати комір улюбленого тренчу. Я не мала нікуди бігти, всі справи сьогодні могли зачекати. Кортіло просто спинитись, всього на мить і увібрати ті промені, карбувати їх на своїй шкірі та душі.

Двері за мною відчинились, супроводжуючись ароматом свіжозвареної кави.

– Міс? Ваше капучино готове.

Я з усмішкою озирнулась. Цієї миті, мені так і кортіло всміхатися. Бариста схоже підтримала мій настрій, вона мала чарівні ямочки на щоках. Це було моїм улюбленим: коли ми, перебуваючи у світі похмурих і насуплених людей, тих, що біжать у справах, прагнучи їсти та пити на ходу, працювати, хворіти, та навіть жити на ходу – знаходимо час спинитись і обмінятися усмішками. Від цього ставало тепліше.

Я рушила за нею до кав’ярні, дозволяючи теплу та ароматам свіжої випічки й кави огорнути мене, неначе у теплий плед, який тут пропонували відвідувачам. Картаті, строкаті та однотонні ковдри були м’якими, дбайливо складеними на диванчиках та пуфах, що розміщувались біля високих книжкових стелажів.

Тут було все: від наукової фантастики, до поезії. І хоч я вела досить динамічний спосіб життя, саме це місце завжди було таким собі оазисом мого комфорту. Місцем, де час спинявся, відступав перед приємною компанією, легким джазом, що лунав із вінілового програвача та ароматами книг, кави і солодощів.

Попри зручне для читання освітлення, мої очі раз по разу милувались золотавим сонячним промінням, що відкидало свої відблиски на великі вікна та простір всередині кав’ярні. Завдяки цьому, все тут набувало теплоти, затишності, вселяло відчуття невтомної радості, неначе геть скоро станеться щось дуже приємне.

Мій напій віднесли до спеціального столика, що розміщувався біля вікна. А я пішла “полювати”. Задоволено потираючи руки, я бродила між стелажів, обмірковуючи, що я сьогодні прочитаю. Підбори моїх чобітків глухо вистукували по плитці, додаючи цьому занурену у тихе читання простору, якоїсь таємничості. Неначе всі ми – відвідувачі, належали до якогось таємного клубу і попри це: ми завжди раді вітати нових учасників, це можна було визначити за привітністю персоналу та позитивним ставленням до кожного.

Мої очі бігали корінцями, вихоплюючи назви, чекаючи яка з них зрезонує зі мною настільки – щоб я вирішила прочитати негайно. Я мала великі сподівання на ті книжкові полиці, бо щоразу залишалась у цьому закладі майже до закриття, зачитуючись аж доки не побачу нарешті сторінку подяк від автора.

Раптом поруч чиясь рука у джинсовій куртці повернула книгу на полицю. Я повернулась, зустрівшись поглядами із симпатичним молодим чоловіком з темно-каштановим волоссям. У нього були гарні блакитно-зелені очі, я знову не втрималась і всміхнулась.

Хлопець не лишив мене без відповіді і повернув усмішку, а тоді мовив:

– Вітаю.

Я кивнула:

– Добридень.

– А я Вас часто тут бачив.

Я певна, що якби була уважнішою, то і сама б запам’ятала хлопця, та мала я погану звичку: щойно до моїх рук потрапляла цікава книга – вона на певний час ставала самим центром мого життя.

– То Ви теж завсідник?

Він кивнув, всміхаючись:

– Тут почуваєшся як вдома.

Я цілком поділяла його думку.

– Тоді... може, порадите щось? – спитала я кивнувши на поличку.

Хлопець всміхнувся, потягнувшись до тієї ж книги, яку щойно поставив, його пальці торкнулись корінця, а обличчя від того опинилось трохи ближче до мого. На якусь мить ми так і застигли, переглядаючись, а тоді засоромлено відвели очі.

– Ось! – всміхнувся він, простягнувши мені книгу. – Це дуже приємна історія про письменника, що втратив натхнення, доки ряд обставин не привів його до молодої художниці. Тут багато цікавих думок про життя і творчість, словом – мене зачепила атмосфера, тож… – він підняв на мене очі. – Рекомендую.

***

Моя кава вже давно вистигла, коли я прочитала післямову. Я закрила книгу і замислено всміхалась ще певний час. Історія була досить короткою, та попри це герої не відпускали мене, я відчувала спорідненість з ними, наче обоє були мені близькими друзями.

Хтось важко зітхнув, вивівши мене з думок. Я повернула голову. На сусідньому диванчику, відклавши товстенну книгу сидів чоловік у літах із білою, гарно підстриженою бородою, світлий кашкетик лежав зараз на столику біля порожньої чашки. Я впізнала його миттєво, то був Ллойд Берті, що колись викладав історію мистецтв у моєму коледжі. Це були мої найулюбленіші лекції. Попри велику кількість вчителів довкола, знайти саме наставника буває дуже непросто. І саме містер Берті ним був завжди. Бо любив свій предмет і прагнув показати його студентам так, щоб і вони його полюбили. Власне, роботою яка приносить мені задоволення та гроші для існування, я завдячую саме йому. Адже він надихнув мене поглиблено вивчати цю тему.

– Містере Берті! – всміхнулась я. 

Він повернув голову, минула коротка мить впізнання, а тоді його очі засяяли веселими вогниками.

– Міс Ґерроуей! – викладач посунув окуляри на переніссі. – Яка приємність Вас бачити! 

– Що читаєте?

Він махнув рукою, зітхаючи.

– Думав, книга мене трохи відволіче, та тут герой так страждає, що і мене мучить.

– Прикро це чути.

– Та, я сам винен…Мав довіритись інтуїції. Якщо навіть анотація сумна –шанс, що книга матиме гарну розв’язку мінімальний.

Хотілось якось розрадити його. Я мала дуже теплі спогади про містера Берті, вони складались із вдячності та цікавих моментів, що надихали мене впродовж всього навчання. Пальці мимохідь стиснули обкладинку книги, яку я тримала на колінах. Погляд опустився, я всміхнулась, підводячись.

– Спробуйте цю, – простягнувши книгу викладачу, мовила я. 

Містер Берті повернув книгу, читаючи анотацію.

– Ця гарна, так?

– Скажімо так: вона відчуватиметься як зустріч з кимось дуже любим серцю.

Викладач всміхнувся мені.

– Гарного вечора.

– Дякую, Мелані, – щиро промовив він.

За кілька годин кав’ярня зачиниться, тож я і собі хутенько зібралась, щоб не затримувати персонал. Зав’язала пасок свого тренча, подякувала баристам і вже готувалась штовхнути двері, як почула:

– Міс! 

Я озирнулась. Одна з барист простягнула мені закладку із логотипом закладу.

– Вам просили передати.

Опустила очі на вузенький відрізок цупкого паперу, що був запринтованим з одного боку і чисто-білим з іншого. На білій поверхні вузеньким почерком зазначалось:

Не знаю, чи це не занадто, та був би радий обговорити прочитану книгу із Вами. Я буду тут завтра о десятій, якщо Вам теж цікаво було б обмінятись враженнями – чекатиму на Вас біля тієї ж книжкової полиці.

О, геть забув! Мене звати Кіран :)

Я всміхнулась, сховавши закладку до своєї сумки. Неодмінно завітаю для обговорення книги, бо вона стала особливою одразу для трьох людей цього прекрасного, сповненого сонця та тепла весняного дня.

Запрошую також до своїх соціальних мереж ☀️✨

❣️Мій інстаграм

❣️Мій фейсбук

❣️Мій пінтерест

❣️Мій тредс

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️