Отож, любі мої друзі, колеги, читачі, чи три в одному. Пропоную на хвилинку відкласти серйозні справи й трохи побавитися. Давайте напишемо весняне оповідання за картинкою — легеньке, світле, тепле, з ароматом книжок.

☄ Публікуємо в блозі.

☄ Номінуємо стільки авторів, скільки хочеться — одного, трьох, десять, або нікого.

☄ Я особисто номіную трьох: Дієз Алго / Джул'єта Матикота / Очерет

☄ Жодних дедлайнів — пишемо, коли є час, настрій і натхнення.

☄ Якщо саме ця картинка «не заходить», але хочеться спробувати — беріть будь‑яку іншу весняну, світлу, яка вам відгукується. 

~~~

Не знаю, що з цього вийде — але спробувати точно варто. Дивимось на картинку й уявляємо:

1. Де це?

2. Хто ці люди?

3. Що сталося кілька хвилин тому?

А потім — читаємо мою оповідку під зображенням. Або й не читаємо. Просто пишемо свою — про те, що першим приходить у голову. Невеличку — щоб було цікаво й не втомливо читати в блозі. 

У добрий час!

Люди звуть мене Джоном, і неважливо, як мене звати насправді. Такою є сила звички.

— Доброго ранку, Джоне! Як завжди на місці? У будь‑яку погоду, так, Джоне?

Саме так. Я відкриваю свій книжковий лоток за будь‑якої погоди. І Мегґі теж. І Стів. Книжковий розвал під мостом Ватерлоо не знає ні вихідних, ні лікарняних. Міст слугує нам дахом. Туристи — покупцями.

Тут ви знайдете книжки на будь‑який смак. Підходьте, перебирайте. Романи. Журнали. Інколи трапляються й непогані нотні збірки минулих років — для тих, хто хоче потішити свою ностальгію.

— Як справи, Джоне? — цей голос завжди супроводжується собачим гарчанням. Господиня вітається, проходячи повз, а пес ревнує.

Так, на книжковому розвалі є й завсідники. Не постійні клієнти, а постійні перехожі, але з ними інколи приємно перекинутися словом. Життя торговця й без того різноманітне, але розірване на миті. З будь‑яким покупцем можна поговорити по душах, якщо комусь кортить, але оскільки ви більше ніколи не побачитеся, історія вашого знайомства не матиме продовження. Купівля заведе її в логічний глухий кут.

Зате таке уривчасте різноманіття чудово розвиває уяву. Зранку — менше, а під вечір — хоч книжки пиши. Коли Південна набережна запалює свої вогні, додаючи розвалу таємничості, починається справжня магія…

Ось, наприклад, ці двоє. Ясно, що вони не разом, хоч і стоять поруч. Як ясно і те, що цьому хлопцеві література зовсім не цікава. Побачив симпатичну дівчину й зупинився. Схопив першу‑ліпшу книжку, а сам думає, як би заговорити. Ви спитаєте, звідки я знаю? Та й вона вже знає, певно. Важко не помітити, що книжку він тримає догори дриґом…

— Ну що, Джоне, пора по домівках? До завтра! — набережна зовсім порожніє.

— До завтра, Мегґі! До завтра, Стіве!

Мені буде бракувати вас там, куди я вирушу на нічліг, хоча… чи помічу я власну відсутність?

Мегґі й Стів замкнуть книжки на замок і підуть по домівках. Мегґі — до своїх онуків, яким вона зовсім не потрібна, Стів — до своєї самоти. А я розвернуся до опори мосту, підійду до цегляної кладки і…

Головне — добре озирнутися й переконатися, що навколо немає зайвих очей. Мені це зовсім не завадить, а от випадковий свідок може добряче злякатися, побачивши людину, яка крокує в цеглу й зникає в ній, мов у димі.

— До завтра, Південна набережна. До завтра, мосте Ватерлоо. Твій хранитель завжди поруч. І вдень, і вночі.

~~~