Завтра. Арка Вільного міста

Елевонда. Я була впевнена, що ще не виклала цей розділ, тому тепер з запізненням візуалізації до нього. Отже, з нього починається моя улюблена арка в якій герої отримують відпочинок, бо я для них підготувала дещо значно гірше, ніж було. 

Ми вийшли з лісової стежки і вражено завмерли. 

Я помилилася. Те що ми бачили було настільки дивовижним, наче опинилися в Країні Чудес чи чомусь подібному. 

Усе було таким зеленим, що в очах мерехтіло, бо цей колір я майже не бачила у попередньому місті. 

Попереду здається на декілька кілометрів простягалося поле, наче теж море тільки не блакитне. А на ньому височіли гігантські вітряки. 

– Це справжне? – здивовано перепитала я. 

– Знаєш такий жанр як соларпанк, – самовдоволено сказала Айрін, – так от це він. 

– Зачекайте трохи і як тільки ми прийдемо у наш новий дім ви зможете бігати досхочу. Гаразд? 

Він простягнув руки спочатку до Віоли, а потім до Діо і вони торкнулися його лапками в знак згоди. 

– То ти в нас тато котів? – усміхналася Айрін і здається її думка про Аша значно покращилася. 

– Ну якщо мами не можуть впоратися, хтось же має, – відповів він і поспішив вперед. 

Валері залишивши котів на Аша і Тео незабаром порівнялася з нами. 

– Навіть не уявляю, що змусило тебе переїхати у нашу герметичну теплицю? – запитала вона в Айрін.

І я з нею повністю погоджувалася. Щойно потрапивши сюди зрозуміла, що більше за жодних обставин не хотіла б повернутися у попереднє. 

Вона ж промовчала, наче не почула запитання і пішла далі. 

– О це так раритет! – проговорили всі окрім Айрін, яка зовсім не здавалася здивованою.

Серйозно у нашій герметичній теплиці як її назвала Вел або ходили пішки або літали на флаєрах(літаючих машинах)

А от таке... від дня заснування куполу більше не існувало. То невже тут і справжні машини є і тролейбуси. Завжди цікаво було як весь цей транспорт в реальності виглядає. 

– Доброго дня, пані Маріссо. Куди прямуєте? – запитала ввічливо. 

– Панянко Айрін, яка радість знову побачити вас удома. А це ваші друзі? – запитала вона доброзичливо всміхаючись. 

Ми виглядаючи дещо шоковано привіталися і рушили далі.

Пройшовши стежку  вийшли до тихої вулички з приватними будинками, які нагадували мені ті, які були сто років тому і це відчувалося так, наче ми повернулися в минуле. 

Двоповерхові, парканами через які не можна було нічого побачити. 

Я вже давно не бачила щось схоже у реальності, а не в фільмах чи серіалах. 

А ще їх обплітав плющ через що вони були схожі на покинуті, хоч і дуже гарні.

Телеграм канал 

Тік ток