Розді 5. 1 Місто вільних або наш рай

Елевонда. На цей розділ замінила третю особу на першу, бо так його простіше прописати. А ще в мене видалився перший варіант наступної сцени і тепер вона виглядає трохи гірше, ніж мала.  

Ми вийшли з лісової стежки і вражено завмерли. 

Я помилилася. Те що ми бачили було настільки дивовижним, наче опинилися в Країні Чудес чи чомусь подібному. 

Усе було таким зеленим, що в очах мерехтіло, бо цей колір я майже не бачила у попередньому місті. 

Попереду здається на декілька кілометрів простягалося поле, наче теж море тільки не блакитне. А на ньому височіли гігантські вітряки. 

– Це справжне? – здивовано перепитала я. 

– Знаєш такий жанр як соларпанк, – самовдоволено сказала Айрін, – так от це він. 

Поруч почувся дивний рух. 

– Зачекайте! Та вгамуйтеся вже ви! – Вел марно старалася втихомирити котів, які так і рвалися назовні зі своїх переносок. 

Наче під котячою м'ятою перебували. 

Я вже хотіла щось сказати, але неочікувано Ашер втрутився першим. Він присів навпочіпки і промовив 

– Зачекайте трохи і як тільки ми прийдемо у наш новий дім ви зможете бігати досхочу. Гаразд? 

Він простягнув руки спочатку до Віоли, а потім до Діо і вони торкнулися його лапками в знак згоди. 

– То ти в нас тато котів? – усміхналася Айрін і здається її думка про Аша значно покращилася. 

– Ну якщо мами не можуть впоратися, хтось же має, – відповів він і поспішив вперед. 

Айрін схопила його за рукав. 

– Щось ти надто швидко втікаєш від відповідальності, та й напрямку не знаєш. 

Вона ступила крок вперед і скинувши кофту, припідняла спідницю і швидко побігла вниз, радісно розсміявшись. 

Елевонда. Як же це тепер дивно звучить. От якби я таки згадала як воно мало бути. 

Направивилась за нею, хоча спуск був таким крутим, що мій крок мимоволі пришвидшився. Вітер, який я завжди так хотіла відчути зараз легенько розвівав моє волосся.

То так і виглядає щастя? 

Валері залишивши котів на Аша і Тео незабаром порівнялася з нами. 

– Навіть не уявляю, що змусило тебе переїхати у нашу герметичну теплицю? – запитала вона в Айрін.

І я з нею повністю погоджувалася. Щойно потрапивши сюди зрозуміла, що більше за жодних обставин не хотіла б повернутися у попереднє. 

Вона ж промовчала, наче не почула запитання і пішла далі. 

Деякий час ми йшли цим полем. І я відчувала як мене з кожним кроком огортає все більша впевненість у майбутньому тут. 

Раптом я побачила ще одну дивовижу – назустріч нам їхала жінка років сорока на звичайнісінькому велосипеді. 

– О це так раритет! – проговорили всі окрім Айрін, яка зовсім не здавалася здивованою.

Серйозно у нашій герметичній теплиці як її назвала Вел або ходили пішки або літали на флаєрах(літаючих машинах)

А от таке... від дня заснування куполу більше не існувало. То невже тут і справжні машини є і тролейбуси. Завжди цікаво було як весь цей транспорт в реальності виглядає. 

– Доброго дня, пані Маріссо. Куди прямуєте? – запитала ввічливо. 

– Панянко Айрін, яка радість знову побачити вас удома. А це ваші друзі? – запитала вона доброзичливо всміхаючись. 

Ми виглядаючи дещо шоковано привіталися і рушили далі.

Пройшовши стежку  вийшли до тихої вулички з приватними будинками, які нагадували мені ті, які були сто років тому і це відчувалося так, наче ми повернулися в минуле. 

Двоповерхові, парканами через які не можна було нічого побачити. 

Я вже давно не бачила щось схоже у реальності, а не в фільмах чи серіалах. 

А ще їх обплітав плющ через що вони були схожі на покинуті, хоч і дуже гарні. Ну як з отих історій де люди пішли і природа перетворює усе на зарослі. О точно, наче з казки про Сплячу красуню. 
Хоча авжеж це не правда, ми ж бачили Маріссу, яка швидше за все хтось на кшталт економки. 

Через деякий час Айрін зупинилася біля одно з них і вийнявши з кишені ключ карту притулила її, щоб ввійти. Та за її рухами я зрозуміла, це не те чого вона хоче. 

Можливо колись вона втекла звідси, а тепер її змусили повернутися. 

– Ти можеш піти, якщо не хочеш тут перебувати, – неочікувано для себе сказала.

Вона обернулася до мене і погляд її став засмученим, та голос був твердим. 

– Це мій вибір, та за нього я маю сплатити ціну, – відповіла і я кивнула, хоч ні словечка не зрозуміла. 

Це ж мене не стосується. 

Двір був на диво дуже доглянутим, з квітниками з одного боку і гарним фруктовим садом з іншого. Чудово, тепер я знаю, що робитиму найближчим часом. 

Спочатку був невеликий коридор у якому можна було скинути верхній одяг, якщо він є і взуття. Далі невеличка акуратна вітальня, а праворуч кухня, яка здавалося блискотіла від чистоти. 

Вел і Аш пішли на верх займати кімнати. 

Я ж шукати їжу для себе і миску для Діо. І саме там підслухада розмову. 

Випадково я дізналася, що Айрін донька не останньої людини в цьому місті, а втекла аби не вийти заміж. 

Ховатися не було чого тому я упевнено пройшла всередину, хоча знаю, що можливо пошкодую. 

 – І що далі? Який тепер план? – запитала не те щоб схвилювано, більше зі щирою цікавістю. 

Адже тепер, якщо батьки дізнаються, що вона тут, то…

– Усе просто, – відказала вона, наче й нічого не трапилося і розслаблено відкинулася на диван, – потрібно створити такий скандал, щоб мої батьки точно не захотіли мати зі мною справи. 

Я аж завмерла від того, наскільки вона зараз нагадувала моїх улюблених героїнь з манхв. 

А ще я вже давно зрозуміла, що нормальне мислення і тактовність це явно не про мене і глянувши на Тео тихо прошепотіла. 

– Шведська сім'я, чи що? Як Тео ділити будемо? 

Що ж здається після таких слів мій невідомо чи колишній друг точно мене зненавидить. 

– Я взагалі то все чую, – сказав він, але у його тоні на диво не було обурення, радше втома.