Дванадцять вовків на галявині в останньому денному світлі — різні, кожен свого кольору — від майже білого до чорного, як смола. Вони рухались між собою, штовхались боками, перевіряли один одного — і в цьому була якась радість, тваринна і чиста, що не потребувала слів.

Потім були спаринги.

Двоє молодих вовків виходили в центр галявини і починали бій. Без жорстокості — але по-справжньому, з усією силою, що тільки-но прийшла до них. Зграя дивилась і коментувала — стримано, але жваво. Хтось підбадьорював, хтось вболівав та хвилювався.

Я дивилась і розуміла — ось що таке ця зграя насправді. Не та ворожа маса, що дивилась на мене перші тижні. Родина. Велика, галаслива, зі своїми законами і своїм болем — але родина.

Щось у грудях стиснулось і відпустило одночасно.

Коли останній спаринг закінчився — вовки почали повертатися. Знову тріск і зміна форми, і ось вже замість звірів на траві стояли юнаки — голі, розкуйовджені, з ще по-вовчому яскравими очима. Хтось із родичів вже ніс їм чистий одяг, простягав без зайвих слів.

Я відвела погляд.

Почула, як Доріан поруч видихнув — ледь чутно. Майже беззвучно.

— Вперше бачиш? — запитав він тихо, тільки для мене.

— Так.

— І?

Я подумала секунду.

— Страшно, — сказала я чесно. — І красиво. Одночасно.

Він кивнув із серйозним обличчям .

— Так і є.

Завжди ваша Єва Сова