— Дивись, куди йдеш, леді, — мій голос прозвучав набагато грубіше, ніж я хотів. Це був майже рик. Блядь. Я уже ненавидів себе за це і всерівно поводився, як гімнюк. Наче їй було мало мого брата. 

Соня відсахнулася, її дихання збилося, а очі — очі стали величезними від переляку та... чогось ще. Вона не відводила погляду, і я бачив, як її чи то злість, чи то страх бореться з незрозумілим потягом, який катував і мене.

— Геть з дороги, Максиме, — прошипіла вона, намагаючись обійти мене.

Я не ворухнувся, загороджуючи їй шлях своїм тілом. Я хотів відчути її опір. Хотів, щоб вона знову кусалася.

— Тобі тут не місце, Соню, — сказав я тихіше, нахиляючись до її вуха. — Цей дім не для таких жінок, як ти. Чим раніше ти це зрозумієш, тим більше справжньої себе ти зможеш вберегти. Не раджу грати в ці ігри. 

Вона здригнулася від мого шепоту, вхопила край своєї сукні і, не озираючись, кинулася геть по коридору. Я залишився стояти там, дивлячись їй услід. Мої руки досі палали від того короткого дотику, а серце, яке я вважав мертвим, калатало так сильно, що це завдавало фізичного болю. Я міг брехати собі скільки влізе, міг робити вигляд, що справа в моєму браті. Та насправді вся річ була в її рудому волосся, що нагадувало сонце, в ароматі весни і в тому, що ця дівчина змусила мене вперше за довгий час відчувати бодай щось, окрім ненависті і болю.