Вітаю! Нова глава "Полювання на Місяць" опублікована. І ми нарешті дійшли до розв'язки.

-----------------------------------------------

 Іван увімкнув музику, я впізналаи –  це так сама групи в кліпі якої знімалася бабця.

– Треба же! Стільки років прийшло! А ти не на мить не постарів! Скільки тобі треба жертв, щоб підтримати таку стабільну красу і молодий вік? – поцікавився якось буденно Іван, наче питав яким охолоджувальним кремом користується Сова. А не річ йде про кровожерливе вбивство жінок.

 Мені погано стало, бо згадала як знайшла першу жертву і в якому жахливому стані вона була.

 Сові не сподобалося це питання, він стиснув вуста сильніше, і подивився з-під лоба на маніяка.

– Навіть гадки не маю про що це ти! – тільки відповів Сова з презирством.

– Припини! – гаркнув це згубник, вдаривши нервово по столу кулаком, я сіпнулася з переляку.– Тобі не личить ця бридотка та жалюгідна подоба людини! Годі прикидатися тим, ким ти не є!

 І Кислотник з’явися поряд з Совою, але мисливець навіть не сіпнувся з остраху, лиш механічно поставив блок від удару маньяка. Але Іван не бив, він схопив за зап’ястя Сову, рука Кислотника задимилася, запузирилася, стала зеленкуватою. Я відчула бридкий сморід хімії і…паленої плоті. Бо шкіра зап’ястка Сови почала наче варитися і злазити оголюючи м’язи, які темніли, і розлазилися, як печені шматки плоті, коли повинна була показатися нарешті біла кістка – з’явился...метал…тонко складений, він формував повноцінну кінцівку, навіть пальці. Бо людські тканини злізли з руки Сови аж до передпліччя.

 Сова дивився не моргаючи в очі Кислотнику, навіть не замружився від болю. Ні один м’яз на його лиці не здригнувся.

 А от я викрикнула, бо мене обуяв жах. Мені було боляче дивитися на каліцтво друга. Але я поки не розуміла сенсу побаченого. Мій мозок ще тормозив з обробкою інформації і це мене уберегло від ще одного прозріня, яке ввергне мене в пекло жаху.

– Бачиш...ми однакові, ми відродилися з людських останків, в одній лабораторії. Ти такий же хижак, як і я, тільки гарно маскуєшся між жертвами і маєш гарнішу подобу, – наче припечатав Іван, жилка на його сконі гнівно пульсувала, його очі почервоніли від люті. А Сова став ще спокійнішим, тільки дивився не мигаючи дивним, потойбічним поглядом, райдужка його очей почала світитися фантастичним синім кольором.

– Алісо, тікай! – раптом повелів Сова.