А попереджала же ж!

Ліфт зупиняється на останньому поверсі, двері практично безшумно відчиняються, і я спостерігаю, як то кажуть, картину маслом: Довгонога і, варто визнати, гарненька секретарка сидить, закинувши ногу на ногу так, що її коротенька спідничка ледь прикриває меншу частину того, що їй належить приховувати, а Артур… Артур нависає над нею, заглядаючи чи то в екран монітора, чи то в декольте дівчини. І водночас обоє хихикають, не ховаючись!

— Діано Вікторівно! — секретарка, здається, її звуть Вероніка, першою помічає мене.

Артур різко випрямляється і повертається до дверей ліфта. 

— Дідько! Я ж просив дзвінок відремонтувати! — гаркає Артур, явно роздратований моєю появою в такий невідповідний момент. 

— Та наче відремонтували, Артуре Филиповичу. Вчора все працювало! 

— Хріново відремонтували! Переробити! І нічого цим бракоробам не оплачувати, поки місяць не пропрацює без збоїв. 

— Записала.

— Діаночко, що ж ти так, без попередження? — явно вгадавши по моєму обличчю, що я все бачила, каже Георганов і, додаючи пошепки, щоб почула тільки я, просить: — Тільки без скандалу при персоналі. Поговоримо в моєму кабінеті. 

— О, так! Поговоримо!

Щойно двері за нами зачиняються, я з усієї сили заліплюю Артуру ляпаса і йду до столу. 

— За що? — дивується Георганов. — І що ти там шукаєш? 

— Ножиці! Я тебе попереджала!