— А з ним, виходить, хочеш?

— Ні. Усе не так, Глібе! Усе набагато складніше.

— Ага. Тільки ускладнюєш усе ти.

Мені здається, що говорити більше немає про що, що він ось-ось підведеться й піде. Але Гліб чомусь залишається сидіти на місці.

І я шалено рада цьому. Хоч і не повинна. Від цього стає ще гірше.

— А знаєш, Софіє… його присутність нічого не змінює. Усе, що між нами, — залишається між нами. Мені байдуже, що було колись. Я не відступлю. Зрозуміла?

Від його слів у мене солодко стискається всередині, тепла хвиля розливається тілом… І водночас увесь тягар відповідальності вже лягає на мої плечі.

Мене розриває від суперечностей. Болісно, до краю.

— Глібе, йди, — ледь чутно прошу я, ніби виштовхуючи слова силоміць. — Будь ласка. Ти не повинен тут бути. Я так…

Ні. Я більше не можу. Не витримую. Мені потрібен перепочинок.

— Отже, що?

Одна секунда. Дві. Три.

— Мені важко стримуватися, — видихаю.

Та мої аргументи тануть у напівтемряві.

Він дивиться на мене пильно, майже хижо.

— Обіцяю, що скоро ти остаточно втратиш контроль, Софіє.