Людина живе в справжньому океані слів. Щодня нас оточують поради, новини, чужі переконання. Але чи задумувалися ви, скільки з цього є істиною, а скільки - лише декораціями, за якими приховані справжні наміри?

Не все те золото, що блищить, каже один з героїв мого епічного детективного етнофентезі "ВІДУН", і таки має рацію. (Якщо читали, зможете пригадати, хто це сказав?).
Часто люди кажуть нам те, що ми хочемо почути, або те, що вигідно їм. Солодка брехня подібна до фастфуду для душі: вона дає миттєве задоволення, але не несе жодної поживної цінності. Ми звикаємо до «зручних» версій себе, світу, оточуючих, створюючи власну ілюзію безпеки.

Прийняти реальність, яка суперечить нашим очікуванням,насправді дуже неприємно і дуже боляче. Це наче вийти з темної комфортної кімнати на сліпуче сонце: очі ріже, хочеться зажмуритися і повернутися назад у затишну темряву. Проте саме в цей момент починається справжній духовний ріст. І саме це трапилось із Яромиром - головним героєм вищезгаданого фентезі. Його шлях до пошуку себе виявився боючим та тернистим, але вкінці приніс надзвичайно прекрасні плоди.

Яромир:

Приймаючи гірку правду, яка йде всупереч нашим переконанням, ми звільняємося від ілюзій - починаємо бачити правильні координати до пошуку вірного шляху. Визнання неприємної правди - це перший крок до трансформації своєї свідомості, свого мислення, бо неможливо вилікувати хворобу, заперечуючи її симптоми. І, на мою думку, найголовніше, - ті, хто не боїться дивитися правді в очі, стають невразливими до маніпуляцій.

Правда - це не завжди приємно, але це завжди звільняє. Не бійтеся розчарувань, адже розчарування - це лише «прощання з чарами», які заважають нам бачити світ таким, яким він є насправді.

Яромирові вдалося зрозуміти, що не завжди те, що кажуть чи пишуть інші, то є правда. А як до цього ставитесь ви?

Зустрінемось на сторінках мого літературного Всесвіту. Бережіть себе, усіх обійняла. Як завжди, ваша Ріна Март