Барабан бив чітко, без жалю, змушуючи зупинятися і рушати знову.

Нерул уже не розумів, де перебуває — в центрі чи скраю.

Байдуже.

Зараз він бажав лише одного: щоб ця музика не стихала. Щоб лунала вічно.

Рух, оберт — і перед ним уже інше обличчя, інший погляд.

Чоловік не встигав їх роздивлятися. Та й не намагався.

Ребек різав мелодію, підштовхуючи до оберту. Нерул підхопив партнерку за руки, круто розвернув — не ніжно, але й не грубо.

Знову Олісея.

Вона засміялася — коротко, дзвінко — і вже за мить зникла, розчинившись у колі.

Музиканти більше не стримували мелодію.

Не стримували ритм.

Також запрошую до свого Тік Ток, де ви знайдете більше візуалу. :)