Хотіла вибачення, а отримала запрошення на с...!!

Я розгнівалася й осміліла до такої міри, що знайшла в інтернеті номер офісу Василя Пікульського і негайно набрала його. На тому кінці дроту відповіли майже миттєво:

— Пікульський.

— Ви не вважаєте, що маєте переді мною вибачитися? — зухвало почала я.

Повисла коротка пауза, а потім Василь весело відповів:

— А є за що?

— І ви ще питаєте?! — моєму обуренню не було меж.

— Звісно! Мені потрібно знати, яка саме правда вас зачепила: та, де я кажу, що ви — швець без чобіт, чи та, де ви намагалися мені сподобатися?

— Що-що??? Та це ви першим дали згоду на ефір, а тепер говорите, що зачинщиця — я? Навіщо ви на нього погодилися, а?

— Повірте, я весь вечір ставлю собі те саме питання. Можливо, тому що я вирішив побути «звабленим австралопітеком»? Або «звабливим»? Я вже заплутався у власних злочинах проти вас. — За реплікою пролунав тихий сміх.

Я відкрила рота. Закрила. Відкрила знову. Слів не знаходилося, зате шлунок голосно нагадав, що там нещодавно осіла пляшка лікеру. Але відступати було пізно.

— Та ви… та я… та ми!.. — нарешті видала я безладно.

— Приємно, що ви розглядаєте варіант «ми», — бадьоро зауважив Василь.

— Це було не заплановано, не лестіть собі!

— А я вже розмріявся, — засміявся він. — Уявляю: ми вдвох сперечаємося до ранку, ви кидаєте в мене капець або щось важче, а я ухиляюся… романтика.

Я заплющилася. Ні, ну що це таке? Людина мене публічно принизила, я телефоную їй із наміром влаштувати рознос століття, а він — фліртує. ФЛІРТУЄ! І найгірше — це працює!!!

— Слухайте, Василю, — сказала я, намагаючись повернути серйозність, але, здається, вона сіла на два розміри й більше на мене не налазила, — я, взагалі-то, хотіла, щоб ви визнали свою неправоту і ми закінчили це непорозуміння під назвою «наше знайомство», якщо не на приємній, то хоча б на нейтральній ноті.

— Добре, — несподівано спокійно сказав він. — Я винен. Дуже. Вкрай. Катастрофічно. Перед вами зараз не просто австралопітек, а австралопітек, що кається.

Я не витримала й ухмильнулася.

— Ось. Уже краще, — задоволено вимовив він, почувши мій смішок. — Отже, мир?

— Мир, — буркнула я. — Але це не означає, що я вас пробачила.

— Прекрасно, — сказав Василь, явно усміхаючись. — Вам одного каяття вже замало? Це що, жадібність? Чи бажання пізнати мене ближче?

Я так сильно закотила очі, що побачила власне роздратування зсередини.

— Знаєте що, Пікульський? — процідила я. — Якби нахабство було валютою, ви б уже купили собі острів!

— А якби самовпевненість продавалася кілограмами, — бадьоро парирував він, — ви б обвалили світовий ринок.

Ми обоє замовкли. Було чути лише наше дихання: обидва дихали так, ніби щойно здали сто відсотків норми зі спринтерського бігу.

— Гаразд, — сказала я, — досить. Я намагалася помиритися, але ви...!

— Помиритися?! — гаркнув у слухавку Василь так, що мені довелося відсунути її від вуха. — Ви подзвонили серед ночі, наклюкана в драбадан, і почали вимагати від мене вибачень за тему, яку самі ж і підняли! І я при цьому нахабний?! І я в усій цій історії австралопітек?!

— Ну, нарешті ви зрозуміли цю просту істину! Може, тепер і нормальні вибачення пролунають?! — знову авторитетно зажадала я.

— Єдине, за що я хочу вибачитися, Уляно, — це за те, що не висловив вам усього, що хотів! Але раз ви так люб’язно подзвонили, то слухайте. Ви подзвонили мені не тому, що хотіли вибачень або поставити мене на місце. Ви подзвонили мені о першій ночі в стані легкого алкогольного «натхнення», тому що вже скучили. Тому що ви дуже стараєтеся або спокусити мене, або бути спокушеною мною. Зізнайтеся собі в цьому — і відразу стане легше дихати.

— Що?! — пискнула я. — Василю, не перебільшуйте свої таланти! Я не збиралася вас спокушати!

— Ну, звісно, — м’яко протягнув він. — Ви просто подзвонили, щоб… що?.. Перевірити зв’язок? Провести нічний аудит моїх помилок? Або все-таки підсвідомість вирішила, що було б непогано… познайомитися ближче?

— Ближче до чого? — гнівно-підозріло спитала я.

— До горизонталі, — підказав Василь так глузливо й водночас невинно, що я аж закашлялася слиною.

— Ви… Ви що собі взагалі дозволяєте?!

— Та я скромно! — обурився Пікульський. — Це ж ви почали цю розмову в дусі «ти винен, вибачайся, і взагалі ми розходимося, хоча ми й не зустрічалися», а тепер ще й дивуєтеся, що я намагаюся зрозуміти, навіщо вам чоловік, якого ви нібито ненавидите, але якому телефонуєте серед ночі.

— Це не ніч, — буркнула я. — Це… пізній вечір.

— Уляно, — уже серйозно сказав він, — якби ви хотіли просто сваритися, ви б написали злісне повідомлення. А ви подзвонили. Та ще й не одна. А з хмільком. І з інтонацією… «я зараз тобі все висловлю, а потім, можливо, погоджуся на будь-яку пропозицію, аби тільки не коротати вечір на самоті»!

Я відчула, як у мене починає палати не лише обличчя, а й гордість.

— Василю, — крізь зуби сказала я, ледь стримуючись, щоб не вибухнути гнівом, — я просто хотіла, щоб ви… зрозуміли, що не маєте рації. Не потрібно фантазувати — це не ваша парафія.

— Та ми це вже з’ясували. Як і те, що жінка не стане так люто сперечатися з чоловіком, який їй байдужий.

Пауза.

Чому я досі взагалі його слухаю?! І поки я намагалася відповісти собі на це питання, я знову почула вкрадливий голос Пікульського:

— Але скажу вам дещо по секрету, Уляно. Дещо, що вам, можливо, навіть сподобається. Я б не став так довго виправдовуватися перед жінкою, яку не хотів би… ну… познайомити з простором свого ліжка…

Я поперхнулася власним здивуванням, яке не знало меж. Учені кажуть, що Всесвіт безмежно розширюється, ага! І половину цього Всесвіту займає моє обурення!

— Ви… ви… ви зовсім знахабніли, Пікульський!!!

— Можливо, — легко й грайливо погодився він. — То ви приїдете? Скинути адресу в СМС? Чи хочете ще посперечатися, щоб «розігрітися» краще?

— Та що ви собі дозволяєте???

— Я дозволяю собі сказати, що якби ви зараз стояли поруч, Уляно… ви б уже не сперечалися. Ви б або вдарили мене… або поцілували. І щось мені підказує, що перше ви зробили б після другого.

Мій мозок остаточно завис під дією цієї нечуваної нахабності. У шлунку вирувало, а серце билося занадто відчайдушно.

— Ти… — прошепотіла я, — Ти мені натякаєш, що… Та за кого ти мене маєш?

— О, а ми вже на «ти»! Це гріє душу! Давай уточню: я не натякаю. Я кажу прямим текстом.

Тиша.

Я мовчала, тому що на мілісекунду мій мозок спробував серйозно вибрати між «кинь слухавку» і «приїжджай». І в цей момент я зашипіла, як праска по мокрій ганчірці:

— ПІКУЛЬСЬКИЙ!!!

— А мені подобається, коли ти так кричиш. Продовжуй.

Ні. Час закінчувати цей цирк. Усе зайшло кудись не туди. Я дзвонила, щоб почути щирі вибачення, а не запрошення на легковажний перепих!

— Ну вже ні! Жодного продовження не буде! Навіть не мрій! Знаєш, я думала, що десь у глибині душі ти все-таки виявишся джентльменом: вибачишся, що поліз у моє особисте життя, я тебе великодушно пробачу і відкличу у Всесвіту побажання щодо Альцгеймера… Але ти, Василю, не залишив мені вибору! Нічого я відкликати не буду! Більше того! Я бажаю тобі не лише Альцгеймера й Паркінсона, а ще й…

— Тільки не кажи, що ще й простатит. Це було б банально.

— Ні! Я бажаю тобі ще обзавестися синдромом хронічної самокритики, комплексом забутих амбіцій і доброякісною скромністю, яка не піддається лікуванню!

МІЖ НЕБОМ І ТОБОЮ - оновлення щодня, окрім пн!