У мене досі новорічний настрій і сьогодні перечитувала одну з найгарячіших сцен мого роману «Три ночі Рудольфа» і зрозуміла, що досі відчуваю ці «мурахи», коли читаю певні сцени. Знаєте, буває така пристрасть, яка не питає дозволу. Вона просто вривається в кімнату разом із запахом снігу та чиїмось неймовірно гарячим подихом.

Для Лесі та Рудольфа все змінилося в ту мить, коли за ними зачинилися двері квартири. Ніяких зайвих слів, ніякого світла — лише місячне сяйво і хімія, від якої плавиться повітря.

Тільки погляньте на цей момент:

«Світло вони не вмикали. Не було потреби. Місячного сяйво з вікна вистачало, щоб бачити тіла одне одного в темряві. Його руки були скрізь одночасно. На її талії міцно стискали, притягуючи ближче. На стегнах ковзали вгору, під спідницю, залишаючи сліди жару навіть крізь колготки. Під светром долоні пекли крізь тонку тканину блузки. Здалось, що його шкіра була на кілька градусів гарячішою за звичайну.

Її руки теж не стояли осторонь. Вона нетерпляче стягнула з нього куртку і та впала на підлогу з глухим стуком. Потягнула за краї сорочки, витягуючи ту з-під пояса джинсів, і нарешті торкнулась долонями його оголеної шкіри.

Гаряче.

…

– Ти не уявляєш, як важко було не торкатися тебе в тому таксі.

– То не зупиняйся зараз, – видихнула вона, притягуючи його за шию ближче.»

А тепер хочу спитати у вас... Ви коли-небудь відчували такий самий «спалах»? Коли людину знаєш лише кілька годин, а здається, що все життя? Коли один дотик обпалює сильніше за вогонь, а мозок просто відключається, залишаючи лише інстинкти?

Розкажіть, вірите в таку миттєву іскру, від якої летять шибки, чи це буває тільки в книгах? Чекаю на ваші історії в коментарях! 

♥️ Читайте “Три ночі Рудольфа” ? ТУТ