"…боги грали в кості — простий, дерев’яний стаканчик високо злітав і опускався, міцно стиснутий у висохлій, укритій старечими плямами й зморшками руці, а потім стрімко перевертався, випускаючи на волю пару кісток — сірувато-жовтих, зі стертими гранями й майже невидимими цифрами: двійка і трійка, шістка й одиниця…
Вони падали на стільницю беззвучно, відлунюючи водночас громом у долях смертних і безсмертних, розумних і не дуже, що мешкали десь там, унизу, у тварному світі, підвладному пристрастям і горю, радості й щастю…
І всі, хто перебував там, внизу, підкорялися цьому кидку, цим двом потертих кісткам, що здавалися дитячою іграшкою в руках дорослих…"
(Світ без надії. Пролог)