"...Лера не відповідала, намагаючись віддихатися після бігу швидше, ніж на стометрівці в школі. Благально дивилася на батька, переступаючи на збитих до крові брудних босих ногах.

– З тобою все гаразд? - Стривожено ступив до неї тато, витяг руки й знов опустив, не наважуючись торкнутися майже голого тіла дорослої дочки. Вона похитала головою, кусаючи губи. Легені досі рвало без повітря, у горлі дерло. 

- Хто?!!

- Вовка, - ледь вимовила вона й розплакалася несподівано для самої себе. Адже ніколи не плакала. Та й зараз заплакала не через зведеного брата, не через зграю малолітніх злочинців за хвірткою. А через зраду Льохи. Коханого, як виявилося, Льохи. Тільки про це не мав дізнатися ніхто. 

Захлинаючись сльозами, Лера розповіла батькові про все, окрім справжньої причини істерики. Починаючи з дня похорону і того, що було за гаражами. Потім про той випадок, коли він виламав двері з гачка до її кімнати, а вона вкусила до крові кривдника. І до сьогоднішнього ранку. Про всі вкрадені пакетики з шампунем, дезодоранти і навіть прокладки та тампони, про побої та щипки, обзивання її зеленоокою товстою жабою, пузатою та сисятою, про підглядання у ванній та туалеті. Про те, як він знайшов її зошити і почав читати вголос посеред шкільного двору, а коли вона спробувала заткнути його й відібрати сокровенне, він штовхнув її прямо в брудну калюжу, а зошит розірвав на листи і розтрусив над її головою. Батько мовчки слухав, білів обличчям, стискав щелепи. Підняв погляд на Елю. 

- Та вона сама його до такого доводила, ходить по будинку вічно напівгола! - Заверещала та. - Подивися, скільки хахалів привела...

- Геть, - спокійно сказав батько."

А я попереджала, що буде брудно. Важко. Темно. 

Чим більше я спостерігаю за дорослими, тим сільніше переконуюсь, хай там як банально воно звучить:

Все починається з дитинства та батьківської родини. Навмисно, ненавмисно, всі наші тривоги, прагнення, комплекси та упередження беруть початок з тих часів. Саме там все пояснюється.

І ось тоді питання - якщо хтось прочитає зпершу "Міленіум", чи буде цікаво читати потім "Давай будем мовчати"? Бо це ж виходить суцільний спойлер, що руйнує всю інтригу. Цікаво. Цікаво.

Та все одно, це, мабуть, найзахопливіша для мене історія, яку я не встигаю записувати, як свого часу найпершу історію про Іру. І в той же час не хочу її закінчувати й прощатися з героями. Там в мене вже десь близько 150 сторінок, і це приблизно половина. Тож залишайтесь. Найцікавіше тільки починається.

З любовʼю, Єва