Коли герої не дають спати. Мій “темний дотик”

Усім привіт!

Колись, коли я писала свою першу книгу «Шенборн», я буквально випала з реальності. Після народження дитини дні й ночі злилися в один довгий потік: безсонні годування, нова роль, страхи, втома… Але паралельно з цим у мені жила ще одна реальність — історія, яка накривала хвилею так сильно, що я не помічала власної виснаженої шкіри під очима. Я писала для конкурсу, між колискою і ноутбуком, між плачем і тишею, і була закохана в той світ так, як не була закохана ні в одну прочитану до того книгу.

Анотація
"Я йшла по мокрій алеї, залитій світлом місяця, а зусібіч на мене дивилися різні постаті. У декого очі були заплющеними, у декого – їх зовсім не було. Лише ті, що на подвійному камені, дивилися повз мене. Я більше не боялася. Вони прийняли мене за свою. Повертаючись у сквер з мертвими скульптурами, я знала, що тут з самої землі вириваю своє щастя".

На цьому зупинимось, бо далі читати буде нецікаво. Лише варто зазначити: історія життя графства Шенборн вісімнадцятого століття переплітається з теперішнім. Головна героїня Софія прагне отримати насолоду від життя і віднайти своє щастя. Та чи зможе вона визначитися, що для неї є справжнє щастя, коли постане вибір: влада і визнання чи щире і чисте кохання?

Читати

Я думала, це було щось одноразове, як диво, яке не повторюється.

Але тепер, уперше за багато років, я знову відчуваю те саме — у новій історії, «Темний дотик».
Книга тільки починається, але всередині вже знайоме відчуття: конкурс, дедлайн, і герої, які не відпускають. Ти ніби лягаєш спати, а вони продовжують говорити, сперечатися, торкатися, ходити коридорами твого мозку. Ти готуєш їжу, а в цей час у голові розігрується сцена, і світ за вікном стає лише фоном.

Я з тих авторів, які влітають у гіперфокус так, що реальність стирається.
Є особливі історії — ті, що тримають тебе, а не ти їх. Ті, які не дають зупинитися, допоки не поставлена остання крапка.

«Темний дотик» — саме така книга.
Я відчуваю це шкірою, пульсом, тим, як знову боюся заснути, аби не розсипати жодну сцену, що народжується всередині.

Анотація

Я думала, що найстрашніше — це розрив із хлопцем і переїзд у дешеву знімну квартиру. Я думала, що тиша в будинку — подарунок після наших сварок. Але коли тиша занадто глибока, вона починає лякати.

У всьому будинку я бачу лише одну людину — свого сусіда.

Він з’являється щоразу, коли я заходжу у під'їзд і занадто уважно слухає. Я вчуся на психолога й маю розуміти людську природу… та те, що одного разу відбувається за моїми дверима, не підпадає ні під один діагноз. Світ тріскається, як скло, а я залишаюся між двома істинами: він небезпечний — і він єдиний, хто стоїть між мною і чимось значно гіршим.
 

Читати