1. Переїзд

Я завжди думала, що нове життя починається вдень. З сонячної кави в картонному стаканчику, з усміхненого рієлтора, з акуратних ключів у долоні й банального «вітаю з новим житлом». Але моє почалося вночі. З порожнього під’їзду, що пахнув вогкістю і старим пральним порошком, з тьмяної лампочки під стелею, яка блимала так, ніби ось-ось перегорить, і з моїх валіз, що безглуздо стояли в темряві, як мовчазні свідки того, що мене більше ніхто ніде не чекає.

Ліфт, звісно, не працював. На дверях висіла пожовкла записка «РЕМОНТ», така втомлена, ніби сама давно втратила надію. Я подивилася вгору на п’ятий поверх і відчула себе дуже дурною: білява, в легкому пуховику, в джинсах, із забитим до межі рюкзаком і двома валізами, одна з яких уперто завалювалася на бік. У голові ще лунав голос колишнього, який кричав у слухавку, що я «не зможу жити без нього», і спокійний мамин «як знаєш, доню». Я сама обрала цю квартиру на околиці, сама підписала онлайн договір, сама переконала себе, що мені потрібна тиша й новий початок. А зараз мій новий початок важко застряг між першим і другим поверхом разом із моєю задиханою грудною кліткою.

Я підтягнула валізу ще на один проліт і зупинилася перевести дух. У під’їзді було дивно тихо. Не та буденна тиша сплячого будинку, де десь ледь чутно грає телевізор, хтось гримить каструлями, плаче дитина. Тут не було нічого. Ніби весь будинок затамував подих. Я чула тільки себе: пришвидшене дихання, шурхіт куртки, тихий стукіт коліс валізи по сходинках. Тиша була такою густою, що з’явилося відчуття, ніби я роблю щось заборонене, ніби залізла туди, куди не мала заходити.

На третьому поверсі лампочка взагалі не світила. Я ступила в чорну порожнечу, обома руками вчепившись у ручку валізи. Кілька секунд просто стояла, поки очі безуспішно намагалися звикнути до темряви. І саме тоді почула кроки. Десь нагорі, над собою. Дуже повільні, рівні, ніби хтось не просто йшов, а рахував сходинки. Крок — пауза. Ще крок — пауза. Це було не схоже на поспішну ходу сусіда, який біжить з сумками. У цьому було щось надто виважене, ніби той, хто спускається, знає, що внизу його хтось слухає.

Я ковтнула, відкинула з чола пасмо світлого волосся і змусила себе піти далі. Сходинка за сходинкою, валіза за мною шаруділа й стогнала, як старий пес. Кроки нагорі продовжувалися, і ми ніби рухалися назустріч одне одному: я — знизу догори, він — згори донизу, тільки між нами все ще було кілька пролітів темряви. Я вже майже дійшла до четвертого поверху, коли вони раптово стихли. Просто взяли й зникли, ніби їх вирізали з повітря.

Я зупинилася перед поворотом і, сама не знаючи навіщо, шепнула: «Алло?» Геній. Хто мав мені відповісти? Батарея? Тиша так і не зрушила. Я втиснула пальці в ручку валізи так сильно, що вони заніміли, і, зібравши те, що лишилося від хоробрості, вискочила на наступний проліт.

І мало не вдарилася лобом об нього.

Він стояв на сходах так, ніби виріс із бетону: високий, занадто темний у цій напівтемряві, в довгому чорному пальті, яке падало рівно до колін. Спершу здалося, що переді мною просто тінь, але очі звикли, і силует наповнився деталями. Чіткі вилиці, прямий ніс, темне волосся. 

Я здригнулася так, що валіза хитнулася й мало не покотилася вниз, але його рука виявилася швидшою. Він легко, майже беззвучно схопив ручку й втримав її, ніби вона важила кілька кілограмів, а не всі мої книжки й половину гардеробу. Я не встигла відсмикнути пальці, і на мить наші руки опинилися занадто близько. Я відчула, який у нього холодний дотик, і по шкірі побігли мурашки, такі ж дрібні й настирливі, як мамині запитання «ти точно впораєшся там сама?».

— Обережніше, — низький голос звучав дивно глухо, ніби заглушений стінами.

— Дякую, — видихнула я й відчула, як щоки зрадницьки палають. 

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Його очі, темні, незрозумілого кольору, то майже чорні, то глибоко-карі, дивилися прямо, уважно, немов розглядаючи не моє обличчя, а щось усередині.

— Ви… тут живете? — перше, що спало на думку.

— Так, — він ледь помітно нахилив голову. — П’ятий поверх.

— О, я теж, — чомусь це потішило, хоч радіти було нічому. Просто факт. Ми на одному поверсі. Побачення в темряві гарантуються. — Я тільки сьогодні заселяюся.

— Я знаю, — він сказав це так буденно, що я завмерла.

— Звідки?

— Чув, — коротка пауза. — Машину, валізи по сходах. Ваш голос.

Звучало логічно, але мені все одно стало ніяково, ніби він підслухав щось, чого не мав чути. Моє задихане «ще один проліт, Ліно, ти не здохнеш».

— Вибачте, якщо шуміла, — буркнула я, роблячи крок вгору. Він одразу ж відступив, звільняючи місце. Рух був настільки точним і плавним, що я подумала про кота, який завжди встигає відскочити раніше, ніж ти наблизишся.

Ми пішли далі разом. Він мовчки ніс одну з моїх валіз так, ніби це була порожня коробка, я тягла другу й намагалася не задихатися. Він ішов упевнено, без жодного зайвого жесту, і від того, наскільки легко він почувався в темряві, стало ще холодніше між лопатками.

— Ви давно тут живете? — я не витримала тиші.

— Достатньо, — він зробив невелику паузу. — Щоб знати, що ліфт тут не полагодять.

Я нервово всміхнулася в темряву.

— Фітнес включений у вартість оренди, — пробурмотіла я.

Мені здалося, що в повітрі щось ледь помітно ворухнулося, наче короткий видих, схожий на сміх. Занадто тихий, щоб назвати його справжнім. Але достатній, щоб я зрозуміла: він не зовсім камінь.

На п’ятому поверсі, де ми мали розійтися, нарешті працювала лампочка. Жовте світло виявило брудний килимок під одними дверима, зламану кнопку дзвінка під іншими й потріскану стіну. Моя квартира була крайньою, з новими дверима, що ще пахли фарбою. Його двері — навпроти, темно-сірі, без дзвінка, без килима, тільки замок та тонка подряпина біля ручки, ніби хтось колись надто сильно стиснув метал.

Він поставив мою валізу біля порогу. Я рилася в сумці в пошуках ключів і майже фізично відчула його погляд. Важкий, зосереджений, ніби він дивиться не на те, як я розсипаю дріб’язок з кишені, а кудись глибше.