[...]
Айлін стояла в ступорі, дивлячись, як сестра йде у невідомість. Йти за нею їй дуже не хотілось. Відверто кажучи, вона боялась йти туди, куди їм, очевидно, заборонено. Айлін взагалі ніколи не ризикувала і не любила цього. Спостереження, планування та обачність були їй більше до душі.
Але залишити сестру одну вона теж не могла. Так чи інакше, Ейріс все одно насварять, але Айлін буде поруч, якщо їй знадобиться допомога.
Стиснувши руки в кулаки та набравши повітря в груди, дівчина, все ж, зробила крок навздогін.
— Постривай! — почулося з-за дерев, — Ейріс, зачекай на мене!
Ейріс посміхнулась — вона знала, що сестра не відпустить її саму.
— Али ми маємо повернутись до сніданку! — сказала Айлін, рівняючись із сестрою, — Бо я вже зголодніла, а цілий день пішої прогулянки я не винесу!
— Тримай, — Ейріс протягнула пиріжок з вишнями, що його дістала з-за пазухи, — я поцупила його вчора, бо знала, що ти захочеш їсти.
— Як передбачливо з твого боку, — єхидно відповіла Айлін, надкушуючи несвіжу випічку.
— Не бурчи, — посміхнулась Ейріс, — насолодімось краще цією миттю.
Ейріс розкинула руки та широко крокувала, вдихаючи на повні груди свіже вранішнє повітря, що дзвеніло та бадьорило. Димка, що спускалась з ріки, вже почала розсіюватись, залишаючи по собі іскристу росу на високій траві. Просинались перші пташки, явно спантеличені такими ранніми гостями. В повітрі вирував дух безтурботності та свободи...

читати далі ❤️