Глава 8

За вікном ледь почало сіріти, а в дівчачій вже роздавався змовницький шурхіт.
— Айлін… — прошепотіла Ейріс над сестриним вухом, — Айлін, прокидайся.
Ейріс легенько штурхнула сестру в плече і вона, нарешті, розліпила очі, геть не тямлячи, що відбувається.
— Ейріс, якого біса? — зашипіла Айлін, — В такий час навіть дзвонар ще спить, — сказала вона і відвернулась, натягуючи ковдру собі на голову.
— Тому я тебе і буджу, — сказала Ейріс, хихотнувши, — вставай, я маю тобі показати дещо.
Айлін деякий час лежала мовчки, але допитливість взяла верх, і вона запитала з-під ковдри:
— Ну що там знову?
— Вдягайся і йди зі мною, — нетерпляче мовила Ейріс, протягуючи сестрі сорочку та штани.
— Ейріс, навіщо мені твої штани? — запитала Айлін, сідаючи в ліжку, маскуючи роздратуванням свою зацікавленість, що росла з кожною секундою. Що-що, але Ейріс ніколи не дасть нудьгувати.
— Бо в тебе нема своїх, а нам має бути зручно перелазити через паркан.
Айлін не відповіла, лише мовчки округлила очі, але, зрештою, смиренно видихнула, взяла одяг, що його дала сестра, та швидко натягнула на себе.
Двері кімнати тихенько, без скрипу прочинились і сестри, тихі, немов миші, вислизнули з замку. Минаючи вартових, що задрімали на посту в цей теплий весняний ранок, вони перелізли через кований паркан та попід деревами швидко рушили на захід. Відійшовши достатньо далеко, щоб їх ніхто не почув і не побачив, Айлін, нарешті, взяла сестру за плече та розвернула до себе:
— Ейріс, що відбувається?
В очах дівчини засяяли грайливі іскри, що могли свідчити лише про одне — вони точно роблять щось заборонене ні в кого не спитавшись.
— Коли я вчора літала верхи, — почала Ейріс тихим таємничим голосом, — я побачила якусь дивну місцину, там, на заході. Я запитала у Кіріга, але він не сказав мені жодного слова, розвернувся і поніс мене до замку і не розмовляв зі мною аж до вечора!
Щось затремтіло у Айлін внизу живота і це явно було недобре передчуття.
— Слухай, — сказала вона з усією притаманною їй серйозністю, — ти не думаєш, що нам не варто туди йти? Певно, Кіріг не просто так не розповів тобі нічого про те місце. Вертаймось додому, будь ласка!
— Я впевнена, що ти перебільшуєш, — відповіла Ейріс, — я піду туди або сама, або з тобою. Обирай.
Ейріс розвернулась і рушила через хащі, залишивши сестру позаду. Але йшла вона нешвидко і уважно прислухалась до звуків за спиною.
Айлін стояла в ступорі, дивлячись, як сестра йде у невідомість. Йти за нею їй дуже не хотілось. Відверто кажучи, вона боялась йти туди, куди їм, очевидно, заборонено. Айлін взагалі ніколи не ризикувала і не любила цього. Спостереження, планування та обачність були їй більше до душі. Але залишити сестру одну вона теж не могла. Так чи інакше, Ейріс все одно насварять, але Айлін буде поруч, якщо їй знадобиться допомога.
Стиснувши руки в кулаки та набравши повітря в груди, дівчина, все ж, зробила крок навздогін.
— Постривай! — почулося з-за дерев, — Ейріс, зачекай на мене!
Ейріс посміхнулась — вона знала, що сестра не відпустить її саму.
— Али ми маємо повернутись до сніданку! — сказала Айлін, рівняючись із сестрою, — Бо я вже зголодніла, а цілий день пішої прогулянки я не винесу!
— Тримай, — Ейріс протягнула пиріжок з вишнями, що його дістала з-за пазухи, — я поцупила його вчора, бо знала, що ти захочеш їсти.
— Як передбачливо з твого боку, — єхидно відповіла Айлін, надкушуючи несвіжу випічку.
— Не бурчи, — посміхнулась Ейріс, — насолодімось краще цією миттю.
Ейріс розкинула руки та широко крокувала, вдихаючи на повні груди свіже вранішнє повітря, що дзвеніло та бадьорило. Димка, що спускалась з ріки, вже почала розсіюватись, залишаючи по собі іскристу росу на високій траві. Просинались перші пташки, явно спантеличені такими ранніми гостями. В повітрі вирував дух безтурботності та свободи.
— А Кіріг знає, що ми пішли? — стурбовано запитала Айлін, дожовуючи свій бідний сніданок.
— Ні, — лише пожала плечима Ейріс.
— Але ж це небезпечно! — скільки вже разів Айлін говорила сестрі ці слова, але ще жодного разу вони не мали потрібного ефекту, — Вони — наші дракони-спостерігачі і мають бути з нами скрізь і завжди!
— Набридло це! — відрізала Ейріс, — Ми вже не діти! За місяць нам виповниться п’ятнадцять! Я не хочу звітувати про кожен свій крок!
Айлін мовчала, вражена такою зухвалістю. Розуміючи, що трохи перегнула, Ейріс замовкла та, заспокоївшись, сказала сестрі:
— Я дуже люблю Кіріга. І батька з матір’ю, — дівчина на мить задумалась, — але я хочу робити те, що хочу, а не те, чого від мене очікують. Розумієш? Хочу подорожувати, бачити нових людей, жити поза правилами та законами, яких нас змалку навчають.
Сестри зупинились. Погляди їх зустрілись — один бунтівний, інший — спокійний.
— Але ми — принцеси, — вимовила Айлін, — і маємо обов’язки. Перед родиною та королівством.
— Проблема в тому, що я не хочу ні цих обов’язків, ні цієї влади, — Ейріс розуміла, що сестра права. І Айлін теж це знала. Як знала і те, що обидві вони не сядуть на трон. Але хто вирішуватиме? Відповіді на це питання не давав ніхто.
В цій битві поглядів переможця не було — Ейріс мовчки рушила далі, залишаючи сестру в тиші.
Від самого їхнього народження їх обидвох вчили, готували бути королевами. І з кожним днем було все очевидніше, що саме Айлін має успадкувати трон. Але коли сестри заводили цю розмову з батьком, він тільки відводив очі та мовчав. І ніхто — ні матір, ні їхні дракони не говорили з ними про це, ніби враз всі вони ставали глухими. Зрештою, сестри здалися і більше не розпитували про правила успадкування. Але ця гулка тиша у відповідь на їхню обґрунтовану цікавість і зародили в Ейріс цю безкінечну жагу до пригод — коли всі мовчать, доводиться самим вирішувати, яким буде їхнє майбутнє.
Сестри йшли мовчки і тільки шурхіт трави та цвірінькання птахів порушували цю тишу. Кожна знала, що права по-своєму.
Коли вони вийшли з хащів на розлогу вічно-зелену галявину, сонце, що починало сходити, швидко сховалось за темними важкими хмарами. Піднявся вітер. Холод впевнено пробирався під шкіру.
— Ейріс, може повернемось? — боязко запитала Айлін.
— Якщо хочеш — вертайся, — різко відповіла Ейріс, — а я йду далі.
Айлін покірно йшла за сестрою. Щось підказувало їй, що нині їм зовсім не можна залишатись на самоті. Вдалині почувся розкотистий грім.

***
— Мев, ти не бачила дівчат? — запитав Тірнан, сідаючи за стіл, — Зазвичай вони не запізнюються до сніданку.
— Я думала, вони вже спустились, — здивовано відповіла Мев, заходячи до зали, — у кімнаті їх не було, коли я заглянула до них, щоб розбудити.
Тірнан якусь мить сидів мовчки, осягаючи слова, що тільки-но почув. Аж раптом обличчя його миттю побіліло. Він зірвався з місця та вихором вибіг на двір.
— Кірігу! Нейлігу! — схвильований владний голос змішався з розкатом грому, — Де дівчата?!
Дракони, що приземлились перед королем, мали стурбований вигляд. Невже вони їх прогавили?
Розуміючи, що дракони не вгледіли доньок, Тірнан не на жарт розлютився та загирчав. Він глянув на небо — чорні хмари вже сунули на замок.
— Знайдіть їх! Негайно!
Не кажучи ані слова, дракони злетіли та закружляли над землею і, наче за чиїмось покликом, рушили на захід.
Тірнан, не в змозі залишатися на місці, почав топтати свіжу весняну траву на галявині перед замком, але, зрештою, попрямував до стайні, на ходу наказуючи осідлати його коня. Дракони полетіли на захід, то ж і він вирушить туди. Хоч би донькам не прийшло в їх бентежні голови йти до Долу Драконів…
Дощ з кожною секундою хльоскав Тірнана по обличчю все сильніше, а вітер вибивав його з сідла і, зрештою, він зрозумів, що йому не залишається нічого, окрім як повернутися назад і покластися на драконів.