Цього разу виставила два розділи Розділ 11. Справжні сни і Розділ 12.1. Зустріч з кураторкою, бо вони за розміром як один звичайний. 

Я спала. 

Я розуміла, що це сон, але нічого не могла зробити. Це було дивно, бо не могла згадати, коли востаннє бачила звичайні, а не усвідомлені сновидіння. 

Я знаходилася в академії Суддів і переглядала текст щоденника, але авжеж не могла прочитити жодне слово. Букви розпливалися, а листки розліталися, падаючи на підлогу і перетворюючись на щось жахливе і відразливе. Вони були повністю мокрими і брудними. 

Переді мною сидить кіт сіамської породи. Я завжди хотіла мати саме такого, але не могла собі дозволити. 

–  Злізу не злізу, яка різниця –  таким як я важко вбитися, –  мої вуста закриті, і я розумію, що відповідаю подумки. 

–  Те що сталося уже відбулося, але ти повинна жити заради інших, –  каже він тоном кота філософа. 

–  Не повчай мене, фамільяре. Достатньо уже наслухалася твоїх порад, – вона ображена і обурена, розчарована і зла…на себе. 

Я відчуваю щиру ненависть до самої себе і це неприємно. Хочеться зробити щось чи запитати, але зараз я лише спостерігачка у мене не вийде взяти контроль. 

Та й уже не встигаю.

Події знову змінюються. 

Тепер я біжу коридорами у пошуках ректора.

–  Ти прийшла, моя люба Дельфі, –  чую проникливий голос незнайомця. 

–  Так, –  цього разу з мого рота видається звук, а я здивовано дивлюся кудись вперед, де має знаходитися мій співрозмовник. 

“Але ж я Брігель” 

Сіла у крісло напроти неї, простягаючи щоденник з записами. На відмінну від своєї тезки з академії Суддів вона подобалася мені значно більше. І приміщення тут було світліше і затишніше. 

–  Ти казала, що маєш якісь проблеми з проєктом, що саме? –  запитала вона м'яко і привітно. 

Я склала долоні на колінах, обдумуючи, що варто розкривати, а що ні. Не хотілося, щоб виглядало, наче я нездара. Та й у мене теж є свої таємниці, які я не можу розкрити. 

Кураторка сприйняла моє мовчання по своєму і за це я їй була вкрай вдячна. 

–  Це пов’язане з тим, що ти не можеш прокинутися? –  запитала вона, підійнявши погляд на мене. 

–  Так, –  погодилася я. Це питання було безпечним, –  я втрачаю свідомість кожного разу, коли маю прокинутися тут, а ще…–  не впевнена чи варто говорити, але ж саме через це я тут, –  я більше не можу потрапити у ту реальність, –  знічено завершила, з надією дивлячись на кураторку. 

телеграм канал