Продовження історії уже опубліковано.

Чим ближче ми підходили до вказаної Святом точки, тим густішим ставав сморід студня. 

— Тут смердить найбільше. Схоже, тут не один желейний друг, — буркнув Лесь, зупиняючись біля старих дверей одного з підвалів у житловому будинку. 

Він витягнув амулет-відмикач і приклав його до замка. Той легко клацнув. Лесь потягнув на себе металеву ручку, і двері зі скрипом відчинилися, випускаючи назустріч важкий, вогкий запах сирості й студня. 

— Вперед, — кинув він і першим спустився сходами. 

Я мовчки пішов за ним. Морокун усередині роздратовано фиркнув — йому теж не подобались істоти, на яких ми полювали. Я чітко відчував його напругу й огиду. Хто б міг подумати, що морокуни такі гидливі. 

Назар ззаду лише приречено видихнув, затуливши ніс рукавом, і спустився слідом. Він обережно зачинив двері, щоб запах не розповзався назовні.

Сходи підвалу вели вниз під кутом, і з кожним кроком сморід ставав різкішим. Усередині було темно, та мисливці бачили в пітьмі наче коти, тож ліхтарі нам були не потрібні — до того ж зайве світло могло налякати меланхоліусів. Світло їх не вбивало, на відміну від солі, але все ж дратувало і відлякувало. 

Десь у глибині ледь чутно тарохтів старий вентилятор, час від часу видаючи скрипучий звук. По стінах і підлозі подекуди блищали вогкі сліди — ті самі, що залишали студні, коли пересувались. Смертним вони були невидимі. 

— Вони десь близько, — ледь чутно озвався Лесь. 

І вже за мить стало зрозуміло — дуже близько. 

У темряві щось важко хлюпнуло, немов велика маса холодного желе зрушила з місця. Я різко повернувся, і погляд мисливця вихопив першого студня. І відразу за ним — другого. Третього. Четвертого. П’ятого. Вони виповзали один за одним, ніби вирішили привітатися.