Хелп! Я розгубилася

Отже, шановні читачі і любі друзі! Вчора вирішила я понити, зробила пост, де докладно розповіла, чому я власне розгубилась. А його вжуххх –  і немає!!??‍♀️

А я ходжу похнюплена, засмучена, думаю –  все пропало! Ніхто нічого не радить. Ігнор повний, точно топитись. Тож нию знов. 

А справа ось у чому. Дивлюся я на цю ненависну осінь і на свою участь у марафоні. І розумію, що осінь не така вже й огидна. Менш бридка у порівнянні з тим, як задовбав мене марафон. 

Тому що пишу я не те, про що насправді хотіла б зараз написати. Тобто, марафонська історія теж цікава і я давно хотіла її розповісти. Але горить мені інша. 

Це як одружитися з не коханим, втративши надію. А тут хоп –  і зʼявляється коханий. А ти ж уже з іншим, обовʼязки, обіцянки, зрадиш і його, і оточуючих. Бо дала надію. Поставила мету. 

Та мета тепер нецікава, і розумієш з кожним днем, що витрачаєш час та сили не туди і не на те!

Бувало таке? Наче сидиш за вечерею навпроти одного за столом, дивишся йому в очі, а бачиш іншого. 

Так і я. Ставлю відмітки сотен й тисяч слів. А в голові інші дипломи зовсім інших персонажів. І що тепер робити? 

Той самий випадок, коли впертість гірше за нетерпіння. А відповідальність катує болючіше за  брехню. Мої герої це добре зрозуміли. Автор, схоже, ні. 

« –  Угммм, - промимрив старий, киваючи і накладаючи на тарілку маринований часник, оливки, скибки копченої качиної грудки та форелі. Ось його ймовірна печія ніяк не переймала. - Розумію! Похвально прагнути досягти мети. Але тільки якщо мета ідіотська, то мріє про неї відповідно лише ідіот. Розумний мету вчасно змінить… Ти насправді так переймаєшся долею якихось комах там, унизу? Дійсно хочеш все своє життя у їх пустих бошках колупатися і причину їхньої безпорадності шукати?
- Ее, - я розгубилася і не знала, що сказати. Прохаюче подивилась на Стаса. Він відвернувся, допомагав Алюсі впоратися з фаршированим яйцем під майонезом, що вперто вислизало з-під її позолоченої виделки.
- Не дивись на нього! - голосно наказав пан Валеріан, нахиляючись до мене через стіл. - Це твоя особиста справа та твоє рішення, ким тобі бути у твоєму житті. Подумай! І вибери по серцю…»

Полумʼя та лід. 

Книга III. Голос розуму

Не знаю, що робити. Не зможу кинути почате, бо мене страшенно лякають незакінчені твори. Як маркер письменницької неспроможності. Та в голові вже складена історія про батьків Іри та зовсім молодого Стаса, як все почалося і що з ними всіма сталося 25 років тому у рік мілленіуму. 

Що робити? 

Доречі, я готую зараз партію новорічної розсилки з подарунками друкованої «Давай будем мовчати». Дуже обмежену партію. І звичайно зі знижками. Звертайтесь, бо буде лише одна розсилка. 

А якщо мій блог знов видалять, то хоч напішить чому, любі друзі із сапорту. Я ж посилання тільки на свої ресурси даю! 

З любовʼю, Єва❤️❤️❤️