Цікаве з книги

– О, а ти казала, її зжерли, її зжерли, а вона жива…шкода…– почула позаду себе та рефлекторно навела пістолет, з переляку забувши що він роздяжений.

 Я побачила злякану Віолу та спокійного, криво всміхаючогося Сову.

 Він подивився на мій пістолет з іронією, вигнув світлу брів.

– Ой, як страшно, боюся-боюся…отримати фінгал, хіба що ти кинеш пістолет, бо він розряджений! – с сарказмом бовкнув мисливець схрестив руки на груді.

– Ти в порядку, Алісо? – перепитала співчутливо Віола.

– О це ви? Так, Фух, – полегшено видохнула я, прибираючи пістолет.

– Ми одразу як помітили, що ти відбилася, почали тебе шукали, почули крики та гуркіт і одразу прибігли сюди. Точніше я бігла, а він кволо телімдався! – обурилася Віола.

– Я просто не хотів заважати великій і небезпечній мисливиці боротися зі злісною нечистю, – з сарказмом відповів Сова.

– Вірю, – з іронією бовкнула я, яка звістно не вірила.

– Добре, йдемо, ти і малеча йдете уперед, щоб більше ніхто не губився, – вмить посуровішав мисливець і кивнув головою у напрямок куди нам йти.

 Я хотіла зробити крок, але коліно обпекло гострим болем.

– Ай, яй…– злетіли з моїх вуст.

– Тільки не кажи, що ти не можешь йти? – перепитав мисливець, уважно на мене подивившись.

 Я глянула униз і побачила роздерте коліно, яке кровоточило.

– Клас! Тепер всі хижаки лісу сюди припруться на спокусливий запах крові, – обурився мисливець.

– Нічого, зараз все виправимо! – пообіцяла Віола і почала носитися лісом з над швидкістю.

 А потім появилася біля мене з купою трав, розтерла камінчиками і натерла мою рану. Трохи щипало, але терпимо ще пахло гарно.

– Мої трави переб’ють запах крові і ніхто не відчує її, – сказала Віола, з обережністю роблячи мені перев’язку, – Але все одно ступати їх неможна на цю ногу, бо знов хлине кров.

– І що мені накажаеш з нею робити? На руках нести весь шлях? – обурився мисливець.

 Віола красновомно на нього подивилася.

– Ні…– з якимсь приємним для мого слуху стражданням проговорив це мисливець.

 Але Віола виявилася в цьому питанні непостулива і він тяжко видохнув.

 Мене водрузили на спину, як мішок картоплі та понесли.

 Я спочатку хотіла заперечити і йти самій, героїчно терплячі біль. Але нащо, коли мене несе така спритна конячка? Я ще не втрималася і взяла Сову за пасма волося, яке було ніжне на дотик. Цікаво яким шампунем він користується? І почала робити вигляд що це поводи.

– Но, мій вірний жеребчику, скачи швидко як вітер, – крикнула я, мені стало чогось так легко та весело.

– Якого біса?! Який я тобі жеребчик? Ти що там обдовбалася? – обурився мисливець.

 А мені хочеться з його реакції ще більше посміхатися.

– Йой…– чогось злякано піскнула Віола.

– Що ще? – перепитав мисливець, невдоволено косячись на мавку.

– Здається я знаю що з Алісою. Ці трави цілющі, добре знімають набряки та біль, але побічний ефект ейфорія, та в деяких випадках…– і на кінці мавка почервоніла та опустила очі.

– Що ще? Договорюй вже! – сурово гримнув Сова.

– Збудження, але тих трав було мало, тож ефект буде не довгим, – «втішила» Віола та натягнуто посміхнулася.

– О...ні…– скільки страждання було в тому тоні у мисливця. – Щоб я ще взявся за такі завдання! Та ну його, нехай краще з армією зомбі чи вампірів, битися, ніж…– бурчав мисливець.

– Мій Місяце золоий, ти сліпиш мене своєю космічною красою,– співала я, але слух в мене був гірший ніж зараз здоровий глузд.

– За що це мені? – бурчав мисливець, закочуя очі.

 Я ще потім почала крутити хвостисти, які торчали в різні сторони, бо довжина волосся мисливця дозволяє це робити.

 Віола сміялась вже до сліз. Мисливець гнівно скрипів зубами.

 Але тут ми відчули сильний вітер, що аж верхівки дерев згинало долу, на мить сонце вкрила величезна тінь, а потім різко почала знижуватися і впала перед нами.

 Запалала, сформував силует, який взяв вигляд гарного рудого хлопця.

 В мене аж щелепа мисливцю на тім’ячко впала і здається слинка закрапала.

– Який красень! – видохнула зачарована я.

– Дощ збирається що накрапає? – здивувався мисливець.

 Віола знов засміялася зігнувшись пополам.

– Ага, красень…проблеми це...– пробурчав мисливець.

– Вітаю в Королівстві Вільного народу! – привітався цей красень, подивився на Віолу, зробив кивок головою.

– О! Дядько Громожар! – зустрічно привіталась Віола, замахавши рукою і посміхнувшись.

– Ти так виросла з того часу як я востаннє тебе бачив, – сказав Громожар, посміхнувшись, наче стало ще світліше довкола.– Баба Роач зачекалася на тебе.

– Бабця? Я так за нею сумую! – зраділа Віола.

– Кхем…а це хто? – спитала я на вухо мисливця, він відсахнуся від мене, наче забувши що тягне на спині балакуче-співуче тіло.

– Це Перелесник, – процідив крізь зуби мисливець, повільно мене ставлячи на ноги.

– А…– здогадливо протягнула я, щось назва була знайома, але зараз в голові все переплуталося, та і ноги підкосилися, добре я вчепилася в плащ мисливця, щоб не впасти, тож так не згадала що це озжначає, – Той-во..а…хто це?– спитала я у мисливця.

 Сова якось неоднозначно на мене озирнувся та тяжко видихнув і стількі життєвої тяготи було у тому, наче він тянув щось важке і тільки нарешті гадав, що його здихався, а воно наскочило йому на ногу.

Посилання на книгу: https://booknet.ua/book/polyuvannya-na-msyac-b411827