Люмія тікає до "пустки"!☀️

Вітаю, друзі! Сьогодні викладаю оновлення дещо раніше звичного часу)

Зовсім скоро ми з Люмією перенесемось назад до Зоряної Варти! Ви як? Скучили за нашою трійцею? Бо я страшенно) Побачимо, як вони змінились за десять років, що ми їх не бачили! А поки, ще трохи про пригоди Люмії☀️

– Я прихопила із палацу це… – вона дістала з кишені на фартуху шмат оксамиту, у який було загорнуте кольє, що Аларик подарував дівчині на день народження.

Побачивши прикрасу, що тоді викликала стільки емоцій, Люмія заплющила очі. Серце зайшлося в грудях, від розуміння, що це був малий підкуп, спроба схилити дівчину на свій бік. А нащо? Враховуючи, що він зрадив її і продовжував робити це роками?

– Забери його від мене, – прошепотіла вона, не розплющуючи очей.

– Міс…

– Я не хочу його більше бачити. Можеш забрати собі, як хочеш. Мені воно не треба.

– Кольє Вам подобалось, воно створене для Вас. Воно навіть нагадує Вас, сяє так само прекрасно, – заспокоювала її Лейла, опустивши кольє на шию дівчини. – Сприймайте його не як подарунок, а як усвідомлення власної цінності та незрівнянності.

Покоївка пригладила прикрасу пальцями і поглянула у відображення. Люмія відчувала, як тремтить. Кольє було таким самим прекрасним, як і коли вона побачила його вперше. Тільки погані спогади псували все враження від тієї важкості, що була зараз довкола її шиї.

Сонце добряче припікало у потилицю, руки Люмії були по зап’ястки занурені в землю. Вона повторювала за Арією заклинання, що поліпшували ріст і здоров’я кожного пагінця. Те з якою насолодою тітка доглядала за рослинами надихало, та Люмію турбувало зараз тільки те, скільки ж землі понабивалося їй під нігті і як довго їй доведеться вичищати їх. 

– Зараз, коли ми між квітів, давай повторимо вправляння із «сяйливим оком» і після підсилення спробуємо знову візуалізувати твій дар, – підбадьорливо кивнула тітка.

– А для чого це? – спитала Люмія. – Я маю на увазі…Якщо я керую сонцем, то чи не маю я якось вчитися із ним тренуватись?

Її рука несвідомо метнулась вгору і небо немов затремтіло. Пальці її напружились і вона повела ними вбік, немов виштовхуючи світило далі по небу. Задихнувшись, вона спостерігала за тим, як сліпуче сяйво котилося до обрію. Рожеві і бузкові смуги вкривали небо. Це був найкрасивіший захід сонця, який вона тільки бачила. Вартові верещали. Ніколи ще світило так низько не сідало. Скільки існувало королівство,  сонце ніколи не залишало неба. 

Запрошую також до своїх соціальних мереж ☀️

❣️Мій інстаграм

❣️Мій фейсбук

❣️Мій пінтерест

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️