Збірка моторошних історій —
відкрий для себе Потойбіччя

Пустир, що шелестів дикими травами за межами міста, став місцем наших зустрічей. Ти приходила щочетверга, легко ступаючи по бездоріжжю... приходила в перловій сукні з дивної напівпрозорої тканини, зібраної на талії складками, і вона струмувала по білій шкірі твоїх струнких ніг туманним флером, димчастою вуаллю... І здавалося мені, що ніколи я не бачив нікого, красивішого за тебе. Волосся – мідь на сонці, очі – провали у вічну беззоряну ніч, і тремтять мої руки, коли я намагаюся доторкнутися до прохолодного шовку твоїх рук. Блищить берилами кулон, подарований кимось з іншого твого життя – того життя, куди немає мені дороги, того життя, де немає гіркого запаху полину, де немає лілового мороку вересу, де не тремтять на вітрі ковильні простори.

Де немає мене. Немає моїх рук. І губ моїх – жорстких, як наждачний папір, що ранять тебе, їх теж немає. І ти живеш інакше – не сумуєш, не мучишся, не плачеш на вітрі, чіпляючись за мене тонкими пальцями, що схожі на гілочки вільхи. І сама ти як молоде струнке деревце – стоїш у цій своїй легкій батистовій сукні, волосся плескає по плечах вогняною хвилею, вулканічною лавою стікає по спині, і гострі лопатки твої здаються обломленими колись крилами. Ти – ангел, що впав у давні часи з небес на цю пустку. Ти – диво, руде моє сонечко, яке ось-ось сховається за хмарами туги і смутку.

Але осіннє сонце не гріє.

Коли ти йдеш, я вмираю. Мене більше немає серед полинової гіркоти, і лише тремтять серед туману тонкі ламкі трави, сухі після спекотного літа. І здається мені, що ця осінь – навіки, що ніколи більше не буде тепла твоїх долонь, шелесту твоїх спідниць, здається – ніколи я більше не почую твоїх кроків, і ніколи ти не прошепочеш мені про те, що не можеш жити без моїх дотиків.

Я воскресаю лише тоді, коли бачу, що ти наближаєшся.

Встаю з трав, одягаюся плоттю, і кров в моїх жилах струмує, гріє холодне закляте тіло, а серце ледь чутно відбиває ритм аргентинського танго, яке ти так любила танцювати.

Ти кажеш, що більше не танцюєш, що більше не торкаєшся нікого, що мій курган і моя пустка – все, що є в тебе.

Я посміхаюся і вірю тобі. Але я все ще бачу чужий кулон з напівпрозорими берилами. І я розумію – одного разу ти не прийдеш.

Але поки ти тут, і тремтить в туманному повітрі твоє питання. Чи можу я повернутися в твій світ назавжди? Чи можу я залишитися з тобою?..

Розкопувати кургани – справа небезпечна. Ти точно хочеш знати правду?

Повір мені, моє осіннє сонце, не варто мені примушувати тебе своєю любов'ю. Ці зустрічі на зламі мрій – все, що є у нас.

Навряд чи ти будеш рада тіні за своєю спиною.

Не клич мене. І я не прийду.