Бука

Того дня, коли сталася біда, Денні прокинувся досить пізно і зрозумів — щось сталося з будинком. Не скреготіли в скло гілки каштана — немов за вікном більше не росло величезне дерево з білими свічками суцвіть, не вив вітер у димоході. І навіть — дивно! — не скрипіли половиці під ногами бабусі, яка метушилася на кухні, щоб встигнути приготувати онукові сніданок. Було так тихо, ніби у вуха Денні хтось напхав вати та ще й закутав його в товсту ковдру.

Хлопчик підхопився з ліжка і босоніж пройшов до прочинених дверей. Прислухався. Тиша. Навіть у вухах задзвеніло.

— Дивно! Дуже дивно! — сказав він уголос і виглянув з кімнати. Коридор був порожній.

Денні часто розмовляв сам з собою, коли хвилювався. Іноді він базікав, коли йому було страшно, а зараз він дійсно трохи злякався. До того ж вночі наснився поганий сон — він не пам'ятав, що саме, але посмак залишився гіркий, ніби хлопчик з'їв стару ріпу або редиску. Подумавши про їжу, Денні зрозумів, що зголоднів.

Дивна беззвучність супроводжувала його весь час, поки він йшов похмурим коридором, завішеним акварельними картинами. Килим глушив кроки, але не відсутність звуків лякала Денні. Страшно було від того, що здавалося — вдома нікого немає.

— Бабусю! Ти де?.. Бабусю! — покликав він, дійшовши до порога кухні. Озирнувся — порожньо, як і в усьому будинку. Сонячне світло ллється у вікна, червоніє герань на підвіконнях, але в цій кімнаті бракує головного — бабусі в картатому платті, з рушником, перекинутим через плече.

Денні розгублено постояв біля дверей і пішов до виходу.

У вітальні не було бабусиної парасольки і чобіт — дуже дивно, якщо врахувати сонячний день. Денні не став виходити у сад, а пішов робити сендвічі — коли вже речей не вистачає, то бабуся, мабуть, пішла по якихось своїх справах. Те, що вона забула приготувати сніданок, було прикро, але ж Денні вже десять років, він цілком здатний сам про себе подбати.

Перекусивши і випивши склянку молока, Денні вирішив дістати з горища стару залізну дорогу, в яку йому не часто дозволяли грати, — надто вже вона гуде, а бабуся втомлюється від гучних звуків.

Поки хлопчик ліз на горище, він знову згадав про дивну тишу, і знову йому стало страшно — а раптом хтось накрив його будинок скляним ковпаком? А раптом він тепер знаходиться у величезній сувенірній кулі — одній з тих, які мама привозила йому з Нью-Йорка? Але тут же Денні відігнав цю безглузду думку — якби будинок був у кулі, то йшов би сніг. А раз снігу немає — значить, і скляної кулі теж немає.

Заспокоївшись остаточно, Денні все ж забрався на горище, забруднившись у пилу. Чхаючи, він шукав коробку з залізницею і намагався не думати про дивне зникнення бабусі.

— Що ж я скажу мамі, коли вона приїде? — раптом злякався Денні і впустив коробку, і деталі залізниці розсипалися по дощатій підлозі. — Що я втратив бабусю?

Грати відразу розхотілося. Денні спустився вниз і пішов до своєї кімнати — він вирішив, що зараз одягнеться і піде пошукає бабусю, може, вона в бакалійній крамниці або у молочника? А може, пішла до сусідки, місіс Тіллс, з якою любить пити м'ятний чай вечорами? І нехай ще ранок — раптом їм захотілося чаю саме зараз?.. Про зниклу парасольку і чоботи Денні забув, його хвилювало тільки одне — він обов'язково повинен зрозуміти, що сталося!

Грюкнувши дверима, Денні вбіг до своєї кімнати — такої ж тихої, як і раніше. Зняв піжаму, натягнув штани і сорочку, а в пошуках шкарпеток йому довелося заглянути під ліжко. У темряві щось блиснуло, і тут же Денні вкололи парасолькою, а потім у хлопчика кинули чобіт.

— Та що ж ти!.. — Він відскочив від ліжка, немов ошпарений. У темряві причаїлося щось надзвичайно зле. Монстр. Точно! Під його ліжком живе монстр — і це він зжер бабусю! Але тут же Денні розсудливо подумав про те, що великий монстр під ліжком не сховається, а маленький... маленький безпечний. І хлопчик крикнув: — Виходь!

З темряви почулося тихе дихання і сопіння. Денні було страшно, але він все ж не втік — при думці про те, що з бабусею щось сталося, його серце билося з потрійною силою і здавалося, що ось-ось вистрибне з грудей. Він повинен її врятувати!

— Бука! — стоячи на колінах перед ліжком і не наважуючись заглянути під нього, покликав Денні монстра, чомусь вирішивши, що того звуть саме так. До того ж згадалося, що в усіх казках можна з чудовиськом домовитися або перехитрити його. — Віддай мою бабусю! Нумо пограємо, Бука!

— Бу-у-у-у! — прогудів монстр.

Чим страшніше Денні ставало, тим голосніше гуділо під ліжком, і тоді він зрозумів — не можна боятися! Просто не можна, і все тут! У цю мить повернулися інші звуки, і, крім стогонів Буки, стало чутно і як свистить вітер за вікном, і як скриплять старі дерева, стали чутні гудки машин, шурхіт гравію під колесами... Денні розреготався — голосно, нервово. А з-під ліжка почулося ображене сопіння.

— Бу! — ображено буркнув Бука.

— Не боюся! — крикнув Денні і пірнув у темряву, засунувши голову під ліжко. Сміх обірвався, і губи немов чимось заклеїли, а серце гучно впало вниз... З потворної голови монстра на Денні дивилися бабусині очі.

— Бу!..