- Далеко не втечеш, - клац-клац-клац...

- Далеко не втечеш, - клац-клац-клац, пронеслось сходами, - подивись, праворуч твій друг лежить, правда він симпатичний? Я всього лиш додала йому кілька штрихів, щоб він більше був схожий на себе справжнього. Він же так тоді казав?

Задихаючись від погоні він глянув праворуч, там розпластаним лежав Аріль, одне його око висіло, вивалившись з очниці на рівні підборіддя, в друге було закрите кривавою ганчіркою, проте більше лякав вираз обличчя Аріля. Жах. Непереборний, всепоглинущий жах буквально кричав, розривав простір.

- Ну як? Подобається? - клац-клац-нок, відлунням відізвалися стіни, - ліворуч стоїть твій брат, впізнав? Ну як же ти міг його не впізнати, такий красень, такий добрий був, прям янгол у плоті, Альфір, що спустився на нашу грішну землю, прямо месія. Пам'ятаєш його останню жертву Альфіру? Він і зараз її підносить.

Трясучись він подивився ліворуч, його власний брат, Рікель, стояв на одному коліні з піднесеними до гори руками, тримаючи власне обличчя як рушник. Він здригнувся, побачивши освіжену голову Рікеля, яка ще видавала якісь звуки.

- Рікель, - він підбіг до брата, - ти живий?

- Не впевнена, - клац-клац-крок, - але думаю для нього це вже не має значення. Так само як і тоді... Ха-ха-ха.

- Хто ти?! - він закричав в напівтемряві кімнати, - навіщо... За що?!?!?!

- Так ти не знаєш? - клац-клац. Я вийшла на світло... Він одразу змінився в обличчі, його страх змінився жахом, але не розумінням

- Хто ти монстр???????? Альфіре, спаси вірян своїх, вижени демонів, позбав нас страхів... Хрррррррррр

- Який набожний. - клац-клац-рук.