Палац засліпив Айлін блиском дорогоцінних каменів, вразив чарівними світильниками, що здавалися маленькими сонцями, які горіли під кришталевими склепіннями. Високі сходи вели до нефритових колон, за якими виднілася бурштинова зала — вона була виточена з величезної брили цього каменю, в якому застигли мушки й метелики, витончені тонкі гілочки та квіти старого світу, який виявився замурованим в медовий полон.
Айлін, все так само закутуючись у своє довге волосся, йшла, ледь дихаючи, повз величну зелену колонаду, що була схожа на застиглий у камені ліс. Поки що палац здавався порожнім, і дівчину зустріла тільки дивна жінка-риба. Вона випливла до парку, ледь зупинилася карета, і допомогла Айлін вийти. Маючи майже людське обличчя й статуру, вона прикувала до себе цікавий погляд нової нареченої морського царя — на красивій лебедині шиї тремтіли плавники і довгий червоний хвіст справжнісінької риби, щоправда, зі звичайними рисами обличчя, гострими й витонченими. На тілі, вкритому блискучою сріблястою лускою, теж червоніли плавники, а між пальцями були видні перетинки. Завдяки своєму тілу, ця підводна мешканка плавала дуже швидко і легко, і Айлін анітрохи не злякалася такої незвичайної зовнішності. До того ж, вона розуміла, що цей світ відрізняється від звичного їй, і що зустрінеться ще чимало чудес і дивовиж.
Бурштиновий зал залишився позаду, тепер Айлін і її супутниця пливли по мармуровому коридору, який освітлювався вставленими в стіни яскраво-червоними каменями, які кидали яскраві відблиски, і здавалося, що це не прожилки білого мармуру — а тече з розірваних ран кров.
Айлін була рада, коли ці моторошні коридори залишилися позаду, і її погляду відкрилася величезна зала з кришталю й перлів. Посередині неї височів вирізаний з білого каменю фонтан, і якась магія дозволяла струменіти різноколірним водам таким дивним чином, немов ця кімната не була заповнена водою, як все в цьому світі. Навколо фонтану, прямо на візерунковій підлозі, лежали подушки, стояли високі вази з червоними коралами, а в дальній стіні виднілися вигнуті двері. Перерахувати їх Айлін не встигла, оскільки супутниця поспішно потягла її в крайню праворуч. А дівчині здалося, що в цій залі за нею хтось спостерігав. Вона недовірливо озирнулася — нікого.
— Тут навіть стіни мають очі й вуха, — сказала жінка-риба, прикриваючи двері.
— Я буду пам’ятати, — тихо відповіла Айлін, роздивляючись кімнату. Мабуть, тепер це будуть її покої. Стіни, оббиті блискучим рожевим атласом, були прикрашені картинами в позолочених рамах і візерунком з великих перлів, який йшов до стелі. Звичний для ока корал червонів біля вікна — величезне, на всю стіну, воно давало можливість побачити всю красу підводного світу. Золотий пісок і мушлі, пишні водорості, здавалося — це вітер колише їх, а не підводна течія… Вітер — як у степу, звичному для Айлін.
Вона підійшла до крісла у вигляді мушлі, що було застелене червоною тканиною, під яку підклали подушечку. М’яко. Добре... Очі боліли від недосипання, але поговорити з підводною істотою було важливіше.
— Як вас звати? — запитала Айлін. — І чому ми нікого не зустріли по дорозі?
— Я Лаура, — вклонилася служниця, і її плавники змінили колір на золотий. — І я буду піклуватися про тебе. Так побажав наш повелитель. А зараз тут порожньо через траур… днями загинула одна з наречених, віддана морю ще чотири Відбори тому.
— І що з нею сталося? — Айлін стало страшно.
— Заплуталася в сітках і занадто багато часу провела на суші… Висохла. Запам’ятай, Айлін, не можна перебувати на поверхні більш як три ночі. Якщо не встигнеш повернутися в море…
— Загинеш… — закінчила за неї наяда.
І голос її був байдуже-холодний, хоча серце билося з подвоєною силою.
— Тобі потрібно відпочити. Потім я розповім тобі про правила та етикет…
І Лаура випливла з кімнати, залишаючи Айлін наодинці з її похмурими думками. Але не встигла дівчина перебратися в ліжко, що ховалося в ніші за тонкими шовковими завісами, як у покої постукали.
Голосно та вимогливо.
Айлін кинулася до виходу, різко відчинила двері, але за нею нікого не було.
Лише біля порога стікало кров’ю порізане чимось гострим людське серце, і тонкі червоні нитки тягнулися по воді, звиваючись у кільця, розповзаючись змійками по коридору. Айлін почула чийсь нестямний вереск і зрозуміла — це кричить вона.