Дійсно. З якого щастя?

Тим часом літній чоловік, якого принц назвав Габріасом, тоном, що не допускає заперечень, наказує: 

— Йди за мною!

Дивлюся на нього, здивовано підвівши брову — нехай пояснить, з якого це щастя я повинна йому підкорятися. Якщо в Белгарда принаймні є документ на право володіння мною за безглуздими законами цього проклятого Богами Султанату, то якого Некрилатого Бога я маю коритися всім підряд?

Мабуть, здогадавшись із мого виразу обличчя, чим саме я здивована, чоловік нарешті зволіє представитися: 

— Я Габріас — управитель гаремом пана Белгарда.

Так у принца тут цілий гарем, виявляється! Та ще з управителем! А це вже тягне на довічну каторгу на рудниках. Як мінімум. А я б до вироку ще й публічне шмагання додала!

Гордо задираю підборіддя, збираючись послати цього Габріаса до Некрилатих Богів. Але, помітивши кількість охоронців на території, розумію: доведеться підкоритися.

Габріас нахабно посміхається, зчитавши мою реакцію. О, якби ми зараз були в Південному Королівстві, він би вже стояв переді мною на колінах, благаючи про помилування! Але ми не в Королівстві…