Всім привіт. Я щось відчуваю, що літо на моїй сторінці ще буде довго, адже трохи призупинилась у написанні книги. Написати ще треба половину. 

А зараз фрагмент з 18 глави:

Прокидаюсь, і відчуваю, що я дійсно плачу не у сні, а наяву. Витираю сльози, повертаю голову вправо та бачу Остапа. Він спить та обіймає мене. І варто було мені трохи поворухнутись, він розплющив очі. Подивився на мене, а потім приклав свою руку до мого лоба.

— Жару немає, це вже добре. Як почуваєш себе?

— Наче краще, — прошепотіла я, — не хвилюйся, я кожного літа хворію і приблизно якось так.

— Я не можу не хвилюватись, ти мене лякаєш.

— Пробач.

— Не треба вибачатись. Нам треба дійти додому. Там лікуватись краще. І ще, мабуть, твої батьки хвилюються де ми ходимо, — я кивнула головою, що так.

— І не хвилюйся. Я тебе понесу на руках, щоб тобі гірше не стало.

Я сіла, у мене трохи закружилась голова, але це швидко минуло. Остап забрав мій наплічник, підняв мене. Ми вийшли з хати. Дощу вже не було, але його запах у повітрі ще літав. Трава блищала від крапель дощу, а земля була схожа на болото. Остап йшов так, щоб не вступити в це болото.

Він йшов повільно, але за декілька хвилин після того, як ми вийшли з лісу, опинились біля моєї хвіртки. Остап її відчинив. І на ґанку ми побачили бабусю та маму. Вони якраз збирались заходити у хату. Як побачили нас, бабуся аж сплеснула у долоні. Мама підбігла до нас.

— Що сталося? — запитала мама.

— Потрапили під грозу, добігли до хати лісника. Там сушили речі, грілися… Ми б прийшли, але дощ був цілу ніч, — сказав Остап, — а вночі Лії стало зле. Була висока температура.

— Зрозуміло. Ліє, ти як завжди знайдеш від чого захворіти.

Всім гарного та мирного дня. Бережіть себе та рідних.