18 глава "Лікування"

Ніч.

Весь вечір дощ тарабанив по даху будинка. Тож додому ми не пішли, а залишились у будинку. Грілись біля каміна, сушили свій одяг та розмовляли.

І ось вже ніч. Ми з Остапом лягли на диван. Вкутались у пледи. Він мене притиснув до себе так, що я відчувала тепло його тіла. Мені стало так спокійно, що я забула де ми знаходимось.

Раптом чую голос Остапа:

— Ліє, що з тобою? — почувся тривожний голос Остапа. Я розплющила очі, та тільки потім відчула своє тремтіння. Остап долонею доторкнувся мого лоба.

— Та у тебе ж гарячка, — сказав він та підстрибнув на ноги. Включив нічну лампу та почав метушитись по кімнаті. Я лежала з заплющеними очима, бо не могла їх розплющити. Але чула як кипить чайник, як Остап вкрив мене ще одним пледом. А потім почав у чомусь копирсатись.

— Знайшов, — сказав він.

— Що саме? — прошепотіла я.

— Я тут буваю. Приніс наплічник про всяк випадок. У мене є таблетки в аптечці. Але ще зроблю чай — буде легше

За декілька хвилин Остап сів біля мене.

— Випий, полегшає.

Я припіднялась через силу. Остап допоміг мені випити ковток чаю. Тепло гарячої рідини розтеклося по тілу.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Тобі треба поспати. Тож поспи…

— А, ти?

— Я тут, поряд, — він ліг біля мене та обійняв мене.

Я не помітила як заснула. Мені снився якийсь дивний сон. Неначе я та Остап кудись біжимо, не від дощу, а через щось дуже небезпечне. Це дуже лякало. А після він впав, а я не знала, що робити. Я відчула як потекли сльози.

Прокидаюсь, і відчуваю, що я дійсно плачу не у сні, а наяву. Витираю сльози, повертаю голову вправо та бачу Остапа. Він спить та обіймає мене. І варто було мені трохи поворухнутись, він розплющив очі. Подивився на мене, а потім приклав свою руку до мого лоба.

— Жару немає, це вже добре. Як почуваєш себе?

— Наче краще, — прошепотіла я, — не хвилюйся, я кожного літа хворію і приблизно якось так.

— Я не можу не хвилюватись, ти мене лякаєш.

— Пробач.

— Не треба вибачатись. Нам треба дійти додому. Там лікуватись краще. І ще, мабуть, твої батьки хвилюються де ми ходимо, — я кивнула головою, що так.

— І не хвилюйся. Я тебе понесу на руках, щоб тобі гірше не стало.

Я сіла, у мене трохи закружилась голова, але це швидко минуло. Остап забрав мій наплічник, підняв мене. Ми вийшли з хати. Дощу вже не було, але його запах у повітрі ще літав. Трава блищала від крапель дощу, а земля була схожа на болото. Остап йшов так, щоб не вступити в це болото.

Він йшов повільно, але за декілька хвилин після того, як ми вийшли з лісу, опинились біля моєї хвіртки. Остап її відчинив. І на ґанку ми побачили бабусю та маму. Вони якраз збирались заходити у хату. Як побачили нас, бабуся аж сплеснула у долоні. Мама підбігла до нас.

— Що сталося? — запитала мама.

— Потрапили під грозу, добігли до хати лісника. Там сушили речі, грілися… Ми б прийшли, але дощ був цілу ніч, — сказав Остап, — а вночі Лії стало зле. Була висока температура.

— Зрозуміло. Ліє, ти як завжди знайдеш від чого захворіти.

— Несіть її у хату, — сказала бабуся. Мене занесли у хату, Остап зразу поклав на ліжко та вкрив.

Мама зразу принесла градусник. А бабуся заметушилась на кухні. Я поклала градусник під пахву. У бабусі старий градусник, тому температура, як на мене, приблизна.

За декілька хвилин дала градусник мамі. Вона подивилась.

— 38.9, — сказала вона та подивилась на мене, — тобі треба жарознижувальний чай.

— Не треба, будемо лікувати по-іншому, — крикнула бабуся з кухні.

— Що вона вже задумала? — запитала я тихо. Мама почала сміятися.

— Методи бабусі народні, але цілком дієві. Вона мене так завжди лікувала, — сказала мама, а після тихо додала, — з нею краще не сперечатись.

За декілька хвилин у хаті запахло малиною та липою. Бабуся зайшла у кімнату.

— Оце випий. Пропотієш — і стане легше, — вона поставила чашку на тумбу. — А ще меду дамо.

— Я можу принести, якраз свіжий є.

Остап подивився на мене.

— Тримайся, а я скоро прийду.

— Я не помираю, мені просто погано.

Остап вийшов з кімнати, а після почули як захлопнулись двері хати. Мама сіла біля мене та почала поїти мене чаєм.

— Остап дуже турботливий, — сказала вона.

— Я сама здивована.

— І я тепер розумію, що ти у надійних руках. А мені треба їхати вже сьогодні. Справи у Києві чекають. За салоном краси треба слідкувати. А, то дівчата там понароблюють такого, що розгрібати треба буде довго.

— Коли їдеш?

Мама подивилась на годинник, який висить на стіні.

— Через дві години. І знаєш, тобі все ж село пішло на користь. Он, вже й про телефон забула, про інтернет також. Це дуже добре, але й дивно.

— Не очікувала на такий результат?

— Абсолютно — ні. Якщо ти й дома не будеш так активно користуватись гаджетами, то коли тато приїде він тебе не впізнає.

— Ага, скаже “Поліно, що ти зробила з нашою донькою.” — мама почала сміятись та погодилась зі мною.

За декілька хвилин прибіг Остап з медом та ще з чимось, що саме я не змогла розібрати. Мама зі мною попрощалась, бо зрозуміла, що я засинаю. І можу не прокинутись до того моменту як вона поїде.

Я відчула, що знову поринаю у сон. Заплющивши очі, я тільки відчула як Остап поправив плед на моїх плечах. І почула його голос перед тим як заснути:

— Спи, я буду поруч.