Ламар не пам’ятала про те, ким була в той час, коли жила серед людей, — втім, їй були неважливі ці спогади. Їй подобалося жити в палаці морського царя, в своїх покоях з червоного корала й перламутрових мушель, їй подобалося грати з вітрами і штормами, подобалося танцювати з іншими наядами для свого повелителя.

Тільки ось він ставав все байдужішим і холоднішим.

Здавалося, каменіло його серце, і не було в ньому місця для Ламар. І вона боялася, що настане час ритуалу вибору нареченої... і відкине її Делмар.

Занадто часто він став виходити на поверхню, занадто часто став вдивлятися в прибережні скелі — немов шукав серед чорних гранітних останців когось. Адже ритуал збіжиться з новим Відбором — люди подарують морю свою дочку.

І хто знає, чи не її чекає Делмар?

Ламар пливла до западини, в імлі якої жила морська відьма. Ламар вірила — вона допоможе їй стати кращою для свого повелителя. Наяда готова пройти всі випробування, винести будь-який біль... аби тільки зубчаста корона, виточена з цільного алмазу, дісталася їй.

Повз проносилися зграйки блискучих рибок, прозорі медузи ніжно торкалися витончених ніг, і довгі батоги водоростей тягнулися до Ламар, немов намагалися обплутати її своєю зеленою сіткою і не пустити до тієї, в чиїй крові лава сплячих вулканів, а в очах — чорнильна ніч глибоководних западин.

Про морську відьму говорили всяке — що раніше вона була наядою, прекрасною і дзвінкоголосою, що любила вона співати, забравшись на найвищу скелясту скелю, і своїм співом топити кораблі, що пропливали повз. Що не було нікого в підмісячному світі, хто був би красивіший за неї. І що одного разу, в осінній злам, коли по небу мчать діви-громовиці в своєму дикому гоні, коли відкриваються двері в інший світ, звідки можуть проникнути прокляті Тіні, виткані з туману й диму багаття, сталася біда. Пісня наяди привернула їх, і випили вони красу і молодість її… стогнучи від горя, вона сховалася в хвилях, щоб ніколи більше не з’явитися світу. Чи так все було — ніхто не знав, хіба що морський повелитель. Але він мовчав.

Ось тільки відтоді відьма озлобилася, зреклася свого минулого, забула своє ім’я і побудувала собі новий будинок у найглибшій морській западині, куди не проникає сонячне світло. Мабуть, не хотіла та, що стала морською відьмою, щоб хтось бачив її потворність і насміхався над нею. Багато років вона вивчала чорне чаклунство і стала могутньою та сильною чарівницею.

А морський цар, як чула Ламар, уклав з відьмою угоду — але що він пообіцяв за її невтручання в справи моря й людей, які живуть на узбережжі, про це ніхто не знав. Втім, совати цікавий ніс у справи свого повелителя наяда не збиралася. Вона лише хотіла попросити у відьми зброю проти суперниць.

І готова була натомість віддати все, що та попросить.

Ось і тріщина на дні морському — чорна, немов величезна змія, що простягнулася по золотому піску. У її мороці не видно вогнів, у її мороці не чути плескоту — ніхто з наяд не спускається в нижній світ, оповитий жаскими мареннями.

Ламар озирнулася — чи не стежить хтось за нею, і, переконавшись, що в цій частині моря вона одна, стрімко кинулася в розлом, щоб опинитися в царстві проклятої темряви. Створивши золотистий вогник — на це невелике диво сил її вистачило — наяда почала спускатися, не відчуваючи страху.

Почулася пісня — чарівна, ніжна, немовби виткана з місячного світла й золотавих сузір’їв, що з’являються на небі в ясну погоду. І голос, який співав про нічне світло і срібло, що йде на відкуп лютому морю, чарував і вабив, затуманював і зводив з розуму. Можна було забути про все на світі, слухаючи цю пісню.

Але Ламар була безсердечна й холодна, і не зворушило її те, як співала морська відьма. Але ось і сама вона з’явилася — метнулися фіалкові тіні з якоїсь печери, і пасма довгого сивого волосся ліліями розквітли навколо зморшкуватого старечого обличчя. Білі сліпі очі, хижий вищир... і гострі кігті, що подряпали щоку наяди.

Ламар побачила, як синя кров змішалася з морською водою, щока горіла від порізу, але наяда мовчки вклонилася відьмі й опустилася перед нею на коліна.

— Навіщо ти прийшла до мене? — дивно дзвінкий голос був у мешканки чорної западини. — Ніхто не приходить до Морін з власної волі.

— Дозволь мені принести тобі дар… Скажи, чого ти хочеш, і я добуду це для тебе. Я сильна і…

— Пихата! — перебила її відьма, розреготавшись. — Ти не розумієш, що твоя злоба отруїть тебе!

— Я зможу зупинитися над безоднею.

— Що ж ти хочеш отримати, наяда, яка не злякалася припливти до проклятої морської відьми?

Очі Ламар спалахнули надією, і вона вигукнула:

— Корону морської володарки!

Відьма відсахнулася, сховалася в тіні, немов тьмяне світло, яке створила Ламар, заважало їй. Було чутно, як стукають дрібні камінці, і як кігті шкребуть по скелі, як шелестить по піску хвіст довгої сукні.

— Я не можу дати тобі її, — нарешті відповіла Морін. — Але я можу наблизити твою перемогу. А натомість ти принесеш мені серце мрійника!

І Ламар поклялася виконати обіцяне.