Друзі, я щойно виклав новий розділ — «Я відчуваю, що втрачаю тебе».
Цього разу історія звучить тихіше й ніжніше, але водночас болючіше. Це розділ про тишу в домі, про дзвінок, який нічого не змінює, і про фотоальбом, що нагадує: щастя було зовсім поруч, але тепер воно починає вислизати.

Олена бачить, як нитка, що єднала її з Яро, стає тоншою. Вона мовчить, бо не хоче бути тягарем, але серце кричить і шепоче: «Я відчуваю, що втрачаю тебе».

Це глава про крихкість родини, про ніжність і про біль, який ховається за усмішкою.
Вона написана так, щоб ви прожили її разом з героїнею — від теплого спогаду до тихої сльози.

 Читайте, діліться своїми відчуттями й скажіть: чи можна втримати кохання, якщо воно починає вислизати крізь пальці?